Читать онлайн книгу "Гроші. Ч 1. Сизий світанок"

Грошi. Ч 1. Сизий свiтанок
Нестор Коваль


Хазяiн i його поплiчники, яких називають «сiм’ею», узурпували в краiнi владу i намагаються поставити пiд свiй контроль усi грошi. Одночасно тривае латентна здача нацiональних iнтересiв, розвал армii та спецслужб. Молода журналiстка, яка замолоду захоплювалася вуличною полiтикою, давно веде свою боротьбу проти парканiв i маеткiв можновладцiв. Аж раптом вона знаходить докази, що «сiм’я» намагаеться вкрасти у краiни два мiльярди доларiв. Дiвчина хоче повернути цi грошi, але поки при владi Хазяiн, це неможливо. Однак навiть його влада не безмежна…





Нестор Коваль

Грошi

Частина 1

Сизий свiтанок



Смiливi завжди мають щастя.

    Іван Багряний, «Тигролови»






1


У сутiнках помiж густих сосен невiдступно мерехтiло свiтло фар. Шум двигунiв джипiв охорони, здавалося, чувся звiдусiль, хоча машин – Саша зрозумiла це одразу – ii переслiдувало лише двi. Десь там, угорi, в кронах дерев, вiдлунювали голоси людей i тремтiв ii страх: «Для повноти картини не вистачае тiльки гавкоту собак!» Вона не мала конкретного плану втечi, просто бiгла навмання вперед крiзь темряву, точнiше назад, до умовного виходу, до кордону Заповiдника, напевне, вже бiльше десятка кiлометрiв. Позаду, на вiдстанi витягнутоi руки, важко хекали двое егерiв, чоловiкiв рокiв по сорок, людей iз сумними очима, що мрiють зараз лише про кiнець цiеi гонитви невiдомо за ким, невiдомо для кого i про повернення до своiх справ. Проте егерi не вiдставали нi на крок, добре орiентувалися на мiсцевостi i навiть встигали перекинутися кiлькома словами мiж собою про переваги своечасного i якiсного харчування кабанiв i оленiв.

Сил у Сашi залишалося зовсiм небагато. Дiвчина чула, що егерi час вiд часу повiдомляють переслiдувачам, в якому приблизно вони зараз знаходяться квадратi i куди треба рухатися, але охоронцi, очевидно, не так добре орiентувалися в лiсi, як ii супровiдники. Два джипи безтолково моталися по дорогах, що нарiзали квадратами i прямокутниками великi угiддя для полювання, свiтили фарами в гущавину, але щоразу проiзжали повз. Серце Сашi важко калатало, коли машини наближалися, i радiсно спiвало, коли охорона пролiтала далi. За великим рахунком, егерi, що пленталися за спиною, легко могли ii затримати, але, судячи з усього, обидва не горiли бажанням вступати у фiзичний контакт i брати на себе вiдповiдальнiсть. Зрештою, вона ж не олень i не кабан, а просто людина, бiльш того – тендiтна дiвчина, а просто люди i, тим бiльше, тендiтнi дiвчата не входять в компетенцiю егерiв, якщо, звiсно, вони не прийшли в Заповiдник iз рушницями вполювати собi дичини.

«Цiкаво, ми вже покинули межi Заповiдника чи нi?» – прикидала подумки Саша. Запитувати в егерiв вона не наважилася, за цi кiлька годин мiж ними встановився своерiдний паритет: вони ii не чiпають, вона з ними не говорить. Саша добре пам’ятала ту умовну мапу Заповiдника, що мала: угiддя з трьох бокiв оточенi водними перепонами – двома рiчками i водосховищем, один бiк перекопаний штучними рвами, але все ж таки значно пристосованiший для втечi – але в який саме бiк наразi вони рухаються, навряд чи могла сказати.

Дiвчина просто бiгла, щоб врятуватися, – от i все. Здаватися Саша не любила за будь-яких обставин, як то кажуть, не ii стиль.

Пiд ногами щось захлюпало. За кiлька метрiв вода вже стала дiставати до колiн, кросiвки почали провалюватися в мул. «Там болото! – зi знанням справи попередив егер, перервавши мовчанку. – Не ходи туди! Не витягнемо навiть удвох!» Очевидно, йому не дуже посмiхалося лазити посеред ночi по болоту i витягувати з вонючоi жижi якесь незрозумiле створiння на двох ногах. Проте Саша не зважила на попередження, що також, без сумнiву, можна вiднести до ii стилю. Принаймнi, зараз iншого виходу вона i не мала – вдалечинi серед сосен знову замерехтiли фари переслiдувачiв, i дiвчина рiшуче посунула вперед: хлюп, хлюп, хлюп-хлюп – в кросiвки миттево набралися вода i бруд, ногам стало холодно i неприемно. За хвилину очi почали вирiзняти в темнiй болотянiй водi невеличкi сiрi плями, об одну Саша випадково зачепилася ногою. Легко буцнула, натиснула носком – так i е, вiдносно тверда земля, купина. «Раз – купинка, два – купинка…» Перемiщатися одразу стало значно легше, купини виявилися досить надiйними, але i сил залишалося не так багато, радувало хiба те, що джипи сюди, в болото, точно не проiдуть. Раптом попереду в мiсячному сяйвi виблиснула стальна смуга води. «Рiка! – радiсно подумала Саша. – Це – рiка, а значить, тут кордон Заповiдника! За рiкою охоронцi втратять свою беззаперечну владу. Ну, що вони скажуть, на якiй пiдставi мене там затримали?! Швидше, швидше туди!»

Сил неначе одразу додалося, i вона стрiмголов помчала вперед. По очерету бiгти важко i неприемно, на щастя, там росла лише невелика смужка. Коли Саша вискочила до води i радiсно озирнулася, то не повiрила в свою вдачу: «Невже пощастило? Невже вислизнула прямо з рук?!» – Навiть егерi кудись подiвалися, можливо, вирiшили, що достатньо набiгалися, i пiшли собi до своiх кабанiв та оленiв. Але зрадiла вона зарано: свiтло фар ослiпило очi – два джипи мчали прямо до неi. Іншого вибору Саша не мала й увiйшла в рiчку. Хвилею накотив неприемний запах болота, але для кiнця серпня вода виявилася ще досить теплою. Саша зробила кiлька крокiв по пiщаному дну, а потiм, вiдштовхнувшись, легко попливла. Інший берег вона бачила дуже добре, пливла, орiентуючись на дерево, що самотньо там стирчало. За хвилину Саша вже вилазила на пiсок, i важко дихаючи, обтрушувала коротку джинсову спiдницю. На березi метушилися люди, на неi свiтили фарами джипiв, вiдчайдушно брутально лаялися.

– Ну, що спiймали облазня?! – вiддихавшись, голосно закричала у вiдповiдь вона. – Спiймали?

Саша стояла, притулившись спиною до дерева, слухала, як бринить над водою ii захриплий вiд бiгу i прохолодноi води голос, i неймовiрна радiсть накочувалася на серце.

Раптом серед всього цього галасу вона почула характернi сплески води. Придивившись, побачила, що два ii супутники-егерi йдуть прямо до неi. «Якi впертi, однак, цi люди, – подумала Саша. – Наче тi кабани, за якими вони доглядають i яких регулярно вiдправляють на забiй пiд рушницю Хазяiна i його подiльникiв… Не варто, напевне, далi гратися з долею, час покинути це мiсце. До наступного разу, звiсно!» – Вона розвернулася i… раптом iз жахом зрозумiла, що знаходиться на островi.

На маленькому острiвцi, що незрозумiло яким чином застряг прямо посеред цiеi невеличкоi рiчки разом iз самотнiм деревом, наче якийсь гiгантський малюк зробив тут пасочку й увiткнув, тiшачи маму, в неi гiлочку. Саша озирнулася, бо тепер не можна втрачати часу – до протилежного берега вiдстань не критична, треба тiкати… Але i на iншому березi вже виблиснули фари, почувся звук двигуна, суворi голоси людей – i тепер Саша стояла прямо в перехрестi потужного свiтла автомобiльних фар iз обох берегiв, в оточеннi охорони Заповiдника i «беркутiв». Їi янголи-провiдники егерi якраз допливли до острiвця, але мiсця там вистачало лише на одну людину, тому обидва трохи вiдступили назад, та так i стали, по груди у водi, пiднявши руки разом iз рацiями догори, наче голосували за якесь важливе рiшення на зборах.

Сашi чомусь захотiлося, щоб егерi зараз поговорили помiж собою про щось незначне, домашне, комфортне, можливо, обговорили футбол або якесь телешоу про спiвакiв-танцюристiв, i ця розмова б розвiяла, наче дим, всю небезпеку навколо, бо ii оточили з усiх бокiв, i як вибратися, вона не уявляла. Але егерi стояли мовчки, втомлено тримали кожен одну руку з рацiею догори, а другою потроху пiдгрiбали, намагаючись втриматися на одному мiсцi пiд рухом невеличкоi течii. Саша подумала, що, не виключено, присутнiсть цих двох чоловiкiв рятуе ii зараз вiд значно бiльших неприемностей, нiж вона могла б собi уявити. Все ж таки вони – стороннi свiдки, стороннi i зайвi. Можливо, егерi думали про те саме, тож важко було б собi i уявити бiльш дивних переслiдувачiв i водночас охоронцiв.

«Так чи не так, думали чи не думали егеря або хто iнший, а тепер моiй пригодi точно прийшов кiнець, – розмiрковувала Саша. – Як би продати себе дорожче? Не попастися задарма?» За кiлька хвилин ii, без сумнiву, затримають i… Важко уявити, що на неi очiкуе попереду, пiсля затримання. Очевидно, що мало приемного: убити – не уб’ють, побити – не поб’ють… Швидше за все, щоб гарно провчити, затримають на сiмдесят двi години, так би мовити, до з’ясування особистостi, бо паспорту чи яких iнших документiв вона з собою таки дiйсно не мала. Отже, прикро, безглуздо так глупо попадатися! А як же все чудово починалося сьогоднi вдень! Ну як чудово?

Саша дико, як це вона вмiе робити, посварилася зi своiм приятелем, нi, не приятелем – коханцем! нi, не коханцем – другом! Так, другом, але хiба у друзiв бувають спiльнi дiти? Звiсно, що бувають – коли друзi рiзноi статi i кохають один одного. Значить, вона дико посварилася зi своiм найкращим другом i чоловiком, з яким перебувае в цивiльному шлюбi, таке визначення найбiльше вiдповiдае дiйсностi, хоч би як вона не злилася i досi на Івана. Тема спору не мала зараз значення, значення мало те, що вона нiкому не повiдомила про своi намiри. Просто вдягнулася прогулянково-дачно – майка, коротка джинсова спiдниця, кросiвки – взяла пляшку мiнеральноi води, сiла в машину i поiхала шукати пригод на свою дупу. І, треба визнати, знайшла iх по повнiй програмi.

Вона вирiшила вiдшукати мисливський маеток Хазяiна, що ховався десь всереденi Заповiдника за рiчками, болотами, деревами, рвами з водою, охороною, оленями та кабанами. Обiйти його володiння. Побачити, де той, кого вона ненавидить всiею душею, проливае кров, убиваючи звiрiв, так би мовити, полюе – втiлюе в реальнiсть своi мрii мисливця за людьми, володаря людських доль. Іншими словами, Саша хотiла зазирнути в темну душу Хазяiна i знайти його слабке мiсце, знайти те яйце, де захована його «голка життя», щоб потiм нанести туди смертельного удару. Рiшення проникнути в Заповiдник вона приймала не спонтанно: вивчала мапу, хоча мiсцевiсть знала непогано: тут, зовсiм неподалiк, вже п’ятдесят рокiв стоiть у селi хата, де спочатку жила ii бабуся, а потiм i батьки. Все, що пов’язано з цим Заповiдником, Саша знала дуже давно i добре. Колись тут була дача Першого секретаря комунiстичноi партii краiни Володимира Щербицького – той любив вiдпочивати в тишi серед лiсу. За радянських часiв, звiсно, господарство i будiвлi пiдтримувалися в належному станi, але потiм, за часiв новоi незалежностi, все потихеньку занепало. Хазяiн, як тiльки дорвався до влади й отримав можливiсть грабувати, взявся за розбудову дуже круто – вiдрiзав собi 30 гектарiв мисливських угiдь, яким надали статус Заповiдника: там, де був единий проiзд на пiвострiв, викопали величезний рiв, який танком не проiдеш, одне слово, вiн вiдмежувався вiд свiту i людей, як змiг.

Єдиною проблемою повноi iзоляцii стало село, де жило приблизно сiмдесят чоловiк. Челядь Хазяiна нiяк не могла на той час iх виселити: спочатку пропонувала грошi за переiзд – селяни не погодилися, потiм почала розповсюджувати рiзнi чутки про намiри оголосити село зоною екологiчного лиха, i багато хто з мешканцiв уже встиг пошкодувати, що вiдмовився вiд грошей. Однак тут рiзко сталися черговi позачерговi вибори. Хазяiн втратив владу – i людям хоча б трохи пощастило: для них побудували (за державний кошт, звiсно) окрему дорогу. Так що тепер сiмдесят селян добиралися до свого села такою високоякiсною трасою, якою не iздив на той момент жоден громадянин краiни – i все лише тому, що Хазяiн нi з ким не хотiв перетинатися на цьому клаптику землi. Нiчого не вдiеш таке вiн мав бачення особистого щастя – вiдгородитися вiд усiх.

Випадково дiзнавшись про такий перебiг подiй у Заповiднику, Саша якось одразу зрозумiла, що краiна тепер мае справу не з просто черговим президентом-клептоманом, якого при нагодi або переоберуть або повалять, а з людиною, що нiколи, що б не сталося, не збираеться покидати найвище крiсло краiни. Єдине, що ii дивувало як це не зрозумiли iншi? Громадськi дiячi? Журналiсти? Опозицiя? Закордоннi партнери? Невже не ясно, що потрiбно робити щось кардинальне, несподiване? Ризикувати, iнакше чим далi, тим гiрше йтимуть справи? Що краiнi насправдi прийде кiнець? Що вона зникне з полiтичноi мапи свiту як самостiйна одиниця, втратить там свiй колiр? Майже всi люди, з ким вона говорила на цю тему, просто посмiхалися i бачили у прагненнi Хазяiна iзолювати себе звичайнi примхи нувориша, бiльше нiчого. Люди копирсалися у власних справах i сподiвалися, що Хазяiн, як i решта попереднiх правителiв, змiниться, а за поганими часами самi по собi, без зайвих зусиль з iхнього боку, неодмiнно настануть гарнi.

Але Саша так не вважала – за намаганнями Хазяiна вiдгородитися вона бачила лише бажання сховатися за паркан, боягузтво людини, що колись обмочилася вiд влучання в нього курячого яйця, а тепер боiться за власне життя понад усе на свiтi. Чому вiн так боявся? Чого? Гнiву людей, покарання за минулi й майбутнi злочини – ось чого! Проте, до Сашi мало хто дослухався: краiна жила своiм життям – полiтична елiта, незалежно вiд партiй, грабувала i насолоджувалася награбованим, iншi, переживши дивовижний економiчний злiт 2005–2008 рокiв i кризу 2008-го, бiльш-менш зводили кiнцi з кiнцями – все йшло своiм чином. Але насправдi «час Х» наближався, i Саша вирiшила дiяти на свiй страх i ризик, самостiйно, просто робити щось, щоб потiм не було соромно перед собою.



За короткий час дорогу в Заповiдник перекрили шлагбаумом, лiс навколо загородили величезною сiткою, всерединi поставили чисельнi егерськi вежi й запустили кабанiв та оленiв. Вiднинi жоден iз людей, за винятком обслуги, не мав можливостi сюди потрапити. Заповiдник став чи не першим шматком загарбаноi особисто для себе землi, де Хазяiн встановив своi правила i закони, де вiн – i тiльки вiн – вирiшував, якому кабану жити, а якому – помирати. З часом, як розумiла Саша, такий порядок Хазяiн волiв би накинути на всю краiну, а роль таких собi заповiдних кабанiв призначалася для громадян. Вiн любив навiдуватися в Заповiдник на полювання: тут було його царство, його святиня. Тут вiн наказував, приймав рiшення, натискав курок i власноруч знiмав шкури з дичини, яку егерi так майстерно заганяли йому на мушку. Звiсно, за таких розкладiв без здобичi Хазяiн нiколи не залишався – егерi свое дiло знали. Кабани й оленi, вочевидь, також.

Тож вдень, наближаючись до Заповiдника, Саша поставила машину подалi, за грунтовою дорогою, щоб не привертати зайвоi уваги. В якому боцi вiд ii рятувального острiвця машина зараз, вона уявлення не мала. Коли Саша манiвцями зайшла на територiю Заповiдника i вийшла на лiсну дорогу, годинник на мобiльному показував близько вiсiмнадцятоi. Незважаючи на сварку з другом-чоловiком Іваном, настрiй Саша мала пречудовий, пiшi прогулянки завжди впливали на неi позитивно, пiднiмали бойовий дух i наповнювали енергiею. Вона намагалася триматися узбiччя i в будь-який момент була готовою сховатися в кущах. У принципi, люди ii не лякали: скаже, що, мовляв, заблукала, рятуйте бiдну дiвчинку i все таке iнше, що кажуть серед лiсу. До того ж, мiнi-спiдничка, легка майка, вiдсутнiсть фотокамери мали б посилити цю конспиративну версiю. Так чи iнакше, Саша йшла легко, потихеньку наспiвувала якiсь мелодii, минаючи дивнi дерев’янi ящики, що стояли помiж егерськими вежами, пiд ногами в неi хрустiла кукурудза, а в серцi калатав дуже дивний мiкст – вiдчуття мисливця i жертви водночас.

«Чому тут так багато розсипано кукурудзи? – промайнула думка. – Везли вантажiвкою i випадково розсипали?» Але вiдповiдь придумати не встигла, точнiше, вiдповiдь сама стрiмголов уже неслася по дорозi назустрiч. За триста метрiв Саша побачила щось велике i квадратне: на неi бiг кабан, вiн стрiмко наближався, погрозливо рохкав – очевидно, йому було байдуже до ii статусу, коротенькоi джинсовоi спiдницi i конспиративних версiй. Вiн просто бiг, щометра прискорюючись, i ця зустрiч нiчого гарного Сашi не обiцяла. Вона мала кiлька моделей поведiнки щодо несподiваних зустрiчей iз людьми, а от щодо кабанiв не мала жодноi. Тому Саша голосно закричала, схопила в руки невелику палку, що валялася пiд кущем, i почала нею розмахувати. Проте кабан залишився абсолютно iндиферентним до цих намагань налагодити дiалог. Вiдстань скоротилася метрiв до п’ятдесяти, i дiвчина з жахом побачила, що за цим кабаном бiжить цiла зграя кабанiв, очевидно, i самки, бо позаду трусили малi смугастi поросятка, але жодних сентиментальних емоцiй iхнiй вигляд у Сашi не викликав. Раптом вожак, не добiгши до неi метрiв двадцять, рiзко звернув у кущi. Можливо, вiн розгледiв дiвчину зблизька, тобто зрозумiв, що перед ним на дорозi людина з палкою, бо насправдi у диких кабанiв не дуже гарний зiр. Саша наче розмагнiтилася, вiдiрвалася вiд асфальту i, не вiдчуваючи зусиль, швидко залiзла на мiцну березу – дитячi навички стали в пригодi.

Свинi, не збавляючи ходу, заполонили майже всю дорогу, зупиняючись бiля тих самих дерев’яних ящикiв, якi виявилися годiвницями. Тварини просто поспiшали жерти, ось чому була кукурудза пiд ногами! Саша тихенько видихнула повiтря – iй потрiбно було лише перечекати час, поки тваринки наiдяться, – i тодi шлях буде звiльнено. Але на очiкування, як не прикро, часу вона не мала. Саша огледiлась у пошуках альтернативних варiантiв вiдступу i побачила, як одна величезна i зла самиця налаштувалася таранити ii берiзку. Отут стало неймовiрно страшно, перед очима майнула жахлива картина – кiлька ударiв по стовбуру молодого дерева, падiння в траву, i кабани натовпом накидаються на бiдолашну дiвчинку! Свиня стрiмко наближалася. Як то часто бувае в життi людей i тварин, самиця мала значно бiльш чiтке уявлення про власнi намiри i переконання, нiж самець, що спочатку погрожував Сашi, а потiм ганебно втiк у кущi жерти кукурудзу. Нi, самиця точно знала, чого прагне, i не мала намiрiв вiдступати заради iжi! Однак поросячий бог у той вечiр все ж таки був на сторонi людини – за кiлька метрiв до дерева самиця рiзко загальмувала i, як здалося Сашi, полегшено хрокнула i розсмiялася: з-пiд куща пiд берiзкою, весело помахуючи хвостиком, вискочило мале смугасте поросятко. Очевидно, самиця прагнула його звiльнити з удаваного полону, а Саша стояла, точнiше висiла у неi на дорозi.

Через кiлька хвилин хмара кабанiв проторохтiла мимо i закотилася за дерева. Саша злiзла з берези, огледiла подряпини на руках i ногах. У лiсi за цей короткий промiжок часу рiзко потемнiло, вечiр насувався серед дерев стрiмко, тож весь ii план накривався бляшаним тазиком. Ну, то ладно, можна прийти й iншим разом, не бiда. Але що робити зараз? Як вийти звiдси, бо сунути назад через зграю диких кабанiв вона просто не мала смiливостi. Сама орiентовно згадала мапу Заповiдника i вирiшила рухатись начебто по дузi, в бiк болота, до дамби… Їй здавалося, що це гарний план: вона вже вiдчувала смак домашнього вечiрнього чаю з ромашкою i медом. Кiлька разiв вона спробувала набрати Івана, але зв’язок був нiкудишнiй на екранi мобiльного ледь миготiв один штрих. Не встигла вона пройти i кiлометра, як побачила машину, що iхала назустрiч. Автомобiль спочатку притормозив, але, зауваживши, що дiвчина не зупиняеться, проiхав далi, а потiм розвернувся i на першiй швидкостi наздогнав Сашу. Пасажирське вiкно спустилося i показалася проста чоловiча пика в камуфляжному картузi.

– Доброго вечора! – привiталася дiвчина, не пригальмовуючи кроку, з чоловiком. – Ви тутешнi? – У салонi вона побачила ще двох.

– Ага, – посмiхнувся водiй, – мiсцевiше не бувае. Єгерi ми, кабанчиками опiкуемося.

– А, бачила я ваших кабанчикiв. Я на них не зазiхала, чесно!

– Та ми знаемо!

– Я тут заблукала… Ви мене випадково знайшли?

Єгерi розсмiялися:

– Та як сказати… Охорона мае в комп’ютерi «хмару номерiв» тих, хто тут працюе. Як тiльки з’являеться хтось чужий з мобiльним телефоном, електронна система реагуе i вказуе на мiсце перебування.

– Нiчого собi! Та тут у вас прямо двадцять перше столiття! – розсмiялася Саша. – Як я вас рада бачити, аби ви знали! Бо кабанчики вашi не дуже привiтнi!

– Ми знаемо! – вiдповiв водiй. – Але без кабанiв i нас ви тут би не застали!

На цьому посмiшки закiнчилися i обличчя егерiв скам’янiли – по дорозi до них швидко мчав квадроцикл.

– Добрий вечiр! – Саша розцвiла у посмiшцi i навiть трохи крутнула спiдницею. – Я…

– Їi номер – у «чорному списку»! – гаркнув без попередження охоронець. – Вежа! Вежа! – заговорив у рацiю. – Викликаю на допомогу «пташку»!

Саша подумки здригнулася. Вона знала, хто ховаеться за таким милим словом «пташка», зовсiм не милi люди: «Беркут»! Значить, справа серйозна. Але чому вона в «чорному списку»? Чим це може обернутися для неi? Навряд чимось гарним. Хiба ii не можуть затримати оцi трое сильних чоловiкiв? Вони i так ii уже затримали, контролюють – точнiше, вважають, що контролюють – кожен ii рух.

І Саша побiгла. Не промовивши жодного слова – легко, наче граючись, а потiм усе швидше, подалi вiд дороги, в кущi, в гущавину дерев, щоб не наздогнали машиною або квадроциклом. Єгерi заклякли з розкритими ротами. Насправдi вони й думки не мали за кимось, окрiм кабанiв, тут ганятися, тому вискочивши з машини, стояли i роздивлялися, як серед дерев у сутiнках виблискують бiлi стегна з-пiд мiнi-спiдницi. Нiчого собi видовище, може захопити будь-кого, особливо, коли довкола iз жiночоi статi довгий час – максимум свинi… Охоронець з квадроцикла злазити не захотiв, лише закричав егерям:

– Остолопи! Чого стоiте? Ану бiгом за нею!

Єгерi й побiгли. Хекаючи, досить швидко вони наздогнали Сашу i подрiботiли поруч. Так втрьох до болота, а потiм i до рiчки вони майже мовчки i дiсталися за якихось пару-трiйку годин. Якщо рахувати всю подорож по Заповiднику, разом iз кабанами i погонею, то за день Саша набiгала годин п’ять-шiсть, не менше.

І от тепер, майже повнiстю знесилена, вона стояла на маленькому острiвцi посеред неширокоi рiчки, трималася за невiдоме дерево, вiдчувала його шорстку кору, запах його листя, вдихала запах болотяноi води i ночi, а з двох берегiв на неi дивилися люди, якi явно не бажали iй нiчого доброго. Саша думала, що ж iй зробити такого, щоб не здатися просто так, i тому закричала, що мала сил, бо нiчого кращого не приходило в голову:

– Я здаватися не буду! Краще втоплюся! Купа людей знае, що я тут!

На обох берегах замовкли, вимкнули дальне свiтло. Судячи з усього, десь тут, неподалiк, вирiшувалася зараз ii доля. Хтось впливовий, дуже могутнiй, сидiв i думав, що вчинити з цим нахабним дiвчиськом, яке посмiло влiзти у святе святих Хазяiна. За великим рахунком, варiантiв той могутнiй мав небагато: затримати, втопити або вiдпустити.

– А ви знаете, чому я тут? – продовжила кричати Саша.

– Тому що дурепа! – обiзвався хтось iз охоронцiв, i на обох берегах голосно розсмiялися, наче скинувши з себе важку ношу.

– Не вгадали. Хто-небудь бачив iз вас колись КамАЗ? – запитала, не образившись, Саша. Зрештою, вона дiйсно зараз виглядала далеко не найрозумнiшою людиною на свiтi, якщо потрапила в таку ситуацiю.

Нiхто запитання не зрозумiв, сприйнявши за невдалий жарт:

– Стули пельку, коза! – вiдповiли зло.

– Так от, уявiть собi три КамАЗи. Уявили? – не вгамовувалася Саша. – А хто-небудь бачив стодоларову купюру?

На обох берегах засмiялися, але менш впевнено. Грошi – така рiч, що мае велику повагу у даному середовищi.

– Тепер уявiть собi три КамАЗи, до краiв навантаженi стодоларовими купюрами. Га?!

Переслiдувачi мовчали. Вони або чекали команди на подальшi дii, або просто сидiли i втикали кожен у свое, хоча, можливо, хтось дiвчину i слухав, але не розумiючи, до чого вона веде.

– Знаете, скiльки грошей це буде? Два мiльярди доларiв!!! Ви бачили хоча б раз у своему життi два мiльярди доларiв?!

Саша не могла розгледiти виразiв облич людей на обох берегах, але дуже ясно вона раптом уявила, як цi мiцнi охоронцi, камуфляжистi «беркута5» одночасно замотали головами, наче зомбi: нi, не бачили, ми нiколи не бачили два мiльярди стодоларовими купюрами в трьох КамАЗах.

– Так от: саме стiльки вкрали нещодавно у краiни – два мiльярди доларiв! – Саша навмисне повторювала суму грошей так часто, дуже добре вiдчуваючи, наскiльки магнетично впливае на свiдомiсть людей, що ii оточили в цiй напiвфантасмагоричнiй атмосферi темного теплого серпневого вечора, постiйна згадка про два мiльйярди.

– І що нам з цього? – запитав хтось примирливо. – Ти хабар нам пропонуеш? – Дивно, але нiхто не розсмiявся.

– У тому то й справа, що нiчого. Я – юрист, i розкопала цю оборудку, дiстала ii з-пiд ковдри Хазяiна! І тепер я тут, щоб привернути увагу до цього злочину. І до всiх iнших, бо це тiльки один випадок! Один! А скiльки iх взагалi?! Тому я тут, ясно?! А не для того, щоб побiгати по лiсу, i щоб ви за мною поганялися! І здаватися я не збираюся: тiльки хто зайде у воду – втоплюся! Так i знайте! Про мене вiдомо журналiстам, вони знають, що я тут, i коли зi мною щось станеться, то!..

На обох берегах заходили, загомонiли пошепки – очевидно, до кожного з переслiдувачiв прийшов наказ, що робити далi, i зав’язалася суперечка. Саша почула вигуки:

– Я наймався територiю охороняти, а не за дiвчатами по болотах пiрнати!..

– Кому потрiбно, той хай лiзе в воду!..

– Я за таке вiдповiдати не хочу!..

– Потiм по судах i телевiзору затаскають!..

За хвилину вона почула, як закриваються дверцята машин, заводяться двигуни. Охоронцi просто взяли i поiхали. Зовсiм! Якщо це, звiсно, не якась пастка, щоб виманити ii на берег. Саша сiла пiд дерево.

– Гей! – раптом почула вона оклик i сплеск води. – Гей! Як тебе там?

Саша пiдняла голову – обидва егерi продовжували стояти у водi. Весь цей час вони мовчки слухали i чекали, чим все закiнчиться.

– Саша. А ви чого тут? Чого не йдете? – запитала втомлено.

– Ти ж сама не вийдеш. Ходiмо на дорогу, виведемо.

– Е, нi, хлопцi! Думаете так надурити мене? Не вийде. Давайте йдiть на берег, я – за вами.

Замiсть дороги Саша знову обрала шлях по болотяних купинках. За кiлька кiлометрiв сили остаточно покинули тiло, i вона нарештi зрозумiла, що тепер ii, окрiм цих двох втомлених чоловiкiв, якi не кидають дiвчину у лiсi посеред ночi просто через свою вiдповiдальнiсть, нiхто вже не переслiдуе. Однак Саша з наполегливою впертiстю ще довго iгнорувала поради егерiв, аж доки не наткнулася на чiткi вiдбитки лап на землi рисi – тварини небезпечноi i, не виключено, саме в цей час ночi дуже голодноi. Тож вирiшила таки послухатися егерiв, якi запросили на базi координати ii машини. («Оце так заховала!» – подумала з вiдчаем Саша i зробила висновки, що наступного разу треба ставити автомобiль значно далi вiд Заповiдника i ховати краще.) За годину вона вже дякувала чоловiкам за турботу i заводила двигун.

– Ну, я поiхала? – запитала, ще й досi не вiрячи, що бiля машини ii нiхто не очiкував у засiдцi.

– Добре. Їдь. І, бажано, бiльше не повертайся сюди. Нiколи!

«Ну, це навряд! – подумала Саша. – Не на ту ви, хлопцi, нарвалися». Проiхала кiлька кiлометрiв, зупинилася. Дiстала мобiльний, набрала друга-чоловiка:

– Алло, Ваню. Привiт.

– Привiт. Ти де?

– Ну, вже точно не на морi. Я тут наколобродила трохи, хi-хi…

– Повертайся. Розкажеш.

Друг-чоловiк особливо не переймався за неi в таких ситуацiях, вiрив у ii щасливу зiрку, вiрив так само пристрасно, як i кохав. За те Саша його не тiльки любила не менш пристрасно, а й цiнувала – непомiрна турбота ii обтяжувала завжди значно бiльше, нiж клопоти чи обов’язки. Можливо, це i е одна з передумов особистоi свободи – нiхто не мусить про тебе надмiру турбуватися. А якщо ти вiльний вiд чужоi турботи, значить, вiльний i вiд обов’язку за тi турботи платити взаемнiстю.

Знайома дорога додому, не зважаючи на велику втому, давалася легко. Трохи видихнувши адреналiн небезпеки, Саша вiдчула, як серце гризе незадоволення. Прислухалася до себе, намагаючись зрозумiти, що насправдi не так. Не змогла провести якiсну розвiдку, дiзнатися, як можна нашкодити Хазяiну в Заповiднику? Так, але це можна виправити. Що ж тодi? «Чорнi списки»? Так, треба дiзнатися, що там до чого, але щось iнше ii засмучувало, iнше… «Краще б мене затримали! – нарештi зрозумiла вона. – Кудись закрили! Стався б скандал, i люди, можливо б, iнакше подивилися на реалii?…» Але вона iхала додому.




2


Там, усерединi чорного масивного корпусу, працювала найсучаснiша електронна апаратура зв’язку i захисту вiд втручань, вiдстеження абонентiв i багато чого iншого, чим вiн нiколи не користувався. Для нього головним було те, що телефон дзвонив класичним дзвоником iз фiльмiв про Другу свiтову вiйну, як дзвонив телефон у кабiнетi Сталiна, а на корпусi знаходилися великi кнопки, напроти яких стояли прiзвища. Натискаеш вiдповiдну кнопку – апарат бездоганно тебе з’еднуе з абонентом, i ти спокiйно говориш. Маючи глибокий i не завжди позитивний досвiд, вiн страшенно боявся прослухування, нiкому не довiряв, тому питання безпеки стали для нього найважливiшими. Позавчора вони кинули в нього куряче яйце, вчора на нього упав вiнок, а завтра захочуть кинути гранату або впаде бетонна стiна, – нiхто не застрахований вiд безглуздя людей i нещасних випадкiв, а життя, воно одне, i чим довше живеш, тим бiльше починаеш цiнувати кожен день. Тому, коли зайшла мова про телефонний апарат, вiн мав чiтку уяву про те, яким той мае бути: мiцний важкий корпус 1930-х рокiв, щоб не потрiбно було притримувати рукою, коли натискаеш на кнопки, простий i надiйний у користуваннi, максимально захищений вiд втручань при розмовi.

Напроти перших двох кнопок стояли прiзвища «Шевцов» i «Гусляков». Вiктор Шевцов вiв всi юридичнi питання Хазяiна, тримав руку на пульсi в судах i прокуратурах, закривав угоди, словом, бiльш довiреноi особи, не рахуючи сина, у власних справах Хазяiн не мав. За винятком, звiсно, Миколи Гуслякова – людини, яка вiдповiдала за його безпеку на всiх рiвнях. Обидва – Шевцов i Гусляков – сидiли зараз напроти на стiльцях i розповiдали вельми цiкавi речi. Два мiльярди доларiв – навiть для Хазяiна це була величезна сума грошей. Грошей, якi хтось хотiв поцупити з бюджету краiни, тобто, вважай, з його, Хазяiна, бюджету, iнакше вiн нiколи про держбюджет i не думав. Інакше навiщо тодi було ставати президентом краiни, якщо ти не можеш брати звiдти, скiльки тобi потрiбно?!

– Так, значить, два мiльярди доларiв? – ще раз перепитав вiн.

– Саме так, – вiдповiв Шевцов. – Ось рiшення судiв. Обидва прийнятi в червнi цього року, обидва – на користь приватноi фiрми «Газукрпром». Щоправда, приватною вона стала не так давно…

– Що ти маеш на увазi?

– Донедавна серед засновникiв там значився державний «Нафтогаз»… Але, знову ж таки, рiшенням суду… – Тут Шевцов голосно хмикнув: – Державне пiдприемство пiвроку тому вивели з числа засновникiв.

– Як таке могло статися?! – Хазяiн насправдi видавався здивованим.

– Ну, нашi суди… ви ж самi добре знаете, – почав було вiдповiдати Шевцов, але Хазяiн грубо його осiк:

– Як таке могло статися, що ми про цi грошi дiзнаемося останнiми? І як таке може бути, що цi грошi забирае хтось iнший?!

– Важко сказати, – Шевцов давно звик до спалахiв гнiву Хазяiна. В такi критичнi моменти головне було знаходитися вiд того на вiдстанi бiльшiй, нiж довжина руки, а зараз Шевцова захищав стiл, тож вiн зберiгав абсолютний спокiй. – У цих товаришiв – могутне прикриття i непогано працюе голова. Там все дуже просто придумано i, водночас, дуже нахабно. Ми не знаемо напевне, хто стоiть за цiею оборудкою, можливо, що навiть i росiяни.

– Хто саме?

– «Газпром».

– «Газпром»? – Хазяiн напружився. – Ми так iз ними не домовлялися!

– Думаю, що «Газпром» – тiльки удаване прикриття для Кардаша. Насправдi вiн хотiв тишком поцупити грошi сам.

Хазяiн уважно подивився на Шевцова – прiзвище вiдомого олiгарха, начебто i союзника Хазяiна, а насправдi окремого i дуже небезпечного гравця, в сьогоднiшнiй розмовi прозвучало вперше.

– Ми можемо це зупинити? – Хазяiн мiцно постукував кулаком по зiгнутiй долонi, начебто бив когось, як вiн механiчно завжди робив пiд час великоi психологiчноi напруги, наприклад, коли грала улюблена футбольна команда «Шахтар».

Шевцов рефлекторно втиснувся в крiсло, Гусляков, навпаки, подався вперед, наче беззастережно був готовий прийняти удар будь-якоi сили прямо в обличчя.

– Звiсно, – зважено вiдказав Шевцов. – Ми можемо наказати «Нафтогазу» – негласно, звiсно, – не виконувати рiшення суду, потягнути час. А там щось придумаемо. Зараз головне – не дати грошам вийти за межi краiни.

Хазяiн кивнув головою погоджуючись. Насправдi вiн щодня дивувався, як багато людей i в яких масштабах крадуть в цiй краiнi, i, що дивно, при тому краiна не розвалювалася. Пройдисвiти, серед яких було майже все його оточення, вдавалися до таких хитромудрих схем, що якби ту енергiю направити в конструктивне русло розбудови краiни… І при всiх своiх можливостях – ФСБ, СБУ, розвiдка, податкова, iншi джерела iнформацii – навiть вiн, президент, не мiг контролювати i регулювати цей процес, не мiг знати в повному обсязi, що вiдбуваеться. Тiльки затикали дiрку в одному мiсцi, давали негiдникам по руках – протiкало в iншому, затикали там – вiдкривався наступний потiк. Шахраi були неймовiрно вигадливi, вiдчайдушнi, хитрi, жадiбнi, i iх всiх об’еднувало одне надзвичайне сильне бажання – не працювати, але мати якомога бiльше вiд усiх життевих благ i нi з ким не дiлитися. У цих прагненнях хазяiн не бачив нiчого поганого, едине, що його не влаштовувало, – безконтрольнiсть. Вiн хотiв контролювати все або майже все, вiн мусив навести порядок у цьому хаосi розкрадання державного майна i коштiв, i насправдi багато вже зробив для досягнення мети – тепер розкрадати мали право тiльки тi, кому вiн дозволив, вiддячуючи йому значною долею. І тут його очiкував такий пiдлий удар – хтось крав з-пiд самого носа майже два мiльярди доларiв! Такого нахабства вiн вибачити не мiг, бiльш того, не мав права вибачати! Виходить, намагаючись поцупити цi грошi, його не боялися, на його гнiв не зважали, та що там казати: цим вчинком його прямо зневажали, били привселюдно по носi! Ще б трохи – i з нього почали б глузувати, як з останнього лоха!

Хазяiн бахнув кулаком по столу:

– Вiзьмiть цього покидька за яйця!

Шевцов задоволено кивнув головою – «цього покидька» вiн сильно недолюблював:

– Будемо тримати доти, поки не накажете, що робити далi.

– Тепер ти! – Хазяiн указав на Гуслякова. – Хто ця дiвка? Звiдки взялася?

Гусляков перетасував папери, дiстав кiлька фотографiй.

– Ось вона. Олександра Василiвна Зiнчук, тридцять два роки. Освiта вища, юридична, десять рокiв працюе в юридичнiй конторi «Коротенко i К», на роботi характеризуеться позитивно, керiвництво iй довiряе.

– Звiдки iй вiдомо про цю судову справу?

Шевцов пiдняв руку:

– Вони давно вже обслуговують кiлька контор Кардаша. Очевидно, якимось боком супроводжували i цю справу про газ. Так i дiзналася. Тобто цiлком випадково. Навiщось почала писати про це в соцiальних мережах пiд чужим iм’ям…

Хазяiн спохмурнiв:

– Справу багато людей бачили. Але чому саме вона пiдняла шум?

Гусляков розплився у посмiшцi:

– У неi дуже багата бiографiя. Є навiть карна справа, щоправда, давно вже закрита. Не повiрите: «вербовка найманцiв»!

Хазяiн аж пiдскочив iз крiсла:

– Що?!

– Нi-нi! – заспокоiв його Гусляков. – Я перевiряв! Це «служба» просто намагалася ii завербувати, щоправда – безуспiшно, але дiвчина полiтикою займаеться давно, тому i е в «чорному списку» у вашоi охорони. На своему рiвнi, звiсно, така собi Че Гевара мiсцевого розливу: любила по вулицях побiгати, на мiтингах постирчати, прапорами помахати, покричати про злочинну владу i все таке, жодну з великих акцiй протесту не пропустила. Мае багато друзiв серед радикалiв… Але вже давно живе в цивiльному шлюбi, народила дитину i в полiтику досi не лiзла.

Хазяiн скривився – радикалiв-нацiоналiстiв рiзного гатунку вiн не розумiв, не любив i боявся. Вони нiчого не мали за душею, наче церковнi щури, i втрачати iм було нiчого, крiм життя, та й життя вони свое, судячи з усього, цiнували не сильно. Хоча, i вiн це також напевне знав, багато з них, потрапивши пiд реальнi карнi впровадження, пiшли на спiвпрацю зi Службою безпеки i вправно виконували завдання по демонiзацii та дискредитацii опозицii та iнших нацiональних рухiв, включаючи iсторичну складову – Бандера, УПА: вони добре знали, як полякати мiщан цими жупелами. Але через такi речi вiн не любив iх ще бiльше, будь-яких зрадникiв-стукачiв вiн душив би своiми руками.

– А що вона робила вночi в Заповiднику? Гриби збирала?

Гусляков знизав плечима:

– Хтозна. Прийшла команда ii вiдпустити, хоча я особисто не вiдпускав би, а поговорив би по душах… Будемо, звiсно, тепер приглядати за нею.

– Ви на неi щось маете? Чим ii зачепити?

Гусляков погортав папери в папцi, простягнув один:

– Як не дивно, нiчого такого, за що можна вхопити отак одразу. Наскiльки я розумiю, особа вона трохи екзальтована, навiть, деякою мiрою, можна сказати, фанатична у досягненнi своеi мети. Тому й вийшла пiд псевдонiмом у публiчний простiр iз цим повiдомленням про два мiльярди.

– А яка у неi мета? – Хазяiн розслабився i розвалився в крiслi. Все видавалося не так уже й кепсько, як вiн спочатку думав. І якщо вiдкинути пiдле намагання вiджати його грошi i все перевернути на свiй бiк, то оборудка виходила досконала – те, що потрiбно, та ще й зроблена чужими руками. А ця дiвчина, чи то пак, жiнка, i ii вiзит до Заповiдника – дрiб’язок, якоюсь мiрою, випадковiсть.

– На кого вона працюе? – спитав вiн.

Шевцов i Гусляков перезирнулися.

– Так от поки виходить, що нi на кого. Сама по собi. Вiд одних вiдiйшла, до других – не дiйшла. Останнiм часом в активнiй полiтичнiй дiяльностi не помiчена, якщо не звертати увагу на те, що активно пише пiд псевдонiмом у блогах.

– Де? – не зрозумiв Хазяiн.

– Це такi невеличкi статтi в iнтернетi.

– Менш iз тим. Дайте iй щось, якийсь матерiал, спробуйте нацькувати на Кардаша. І натякнiть, щоб бiльше до кабанiв не ходила – загризуть i з’iдять! – Хазяiн iз задоволенням вiд вiдчуття вирiшеноi проблеми i нових – i чималих! – фiнансових надходжень знову вiдкинувся на спинку крiсла i натиснув кнопку для зв’язку з обслугою.

– Чаю! – замовив вiн. – І покличте менi того, як його… хто завiдуе страусами.



Вiктор Шевцов, на вiдмiну вiд свого шефа, повертався до свого офiсу в значно гiршому настроi. Високвалiфiкований юрист, автор проектiв багатьох законiв, давно вже мiльйонер, одночасно – тонкий психолог i майстер iнтриги, поцiновувач схiдного живопису, вiн завжди звертав уваги на деталi, якi iншим видавалися незначними, i часто приходив до парадоксальних висновкiв i прогнозiв, що, як правило, збувалися. І в цiй справi з двома мiльярдами доларiв, що державне пiдприемство так легко мало вiддати за газ, за який воно вже i так розрахувалося… Щось тут не те, дуже просто, якось недбало i легко, зухвало навiть, можна сказати, робилася ця оборудка наче виклик.

І ця жiнка, юрист, що бiгала по лiсу, вiн добре знав засновникiв цiеi юридичноi контори i ii провiдних фахiвцiв, кого попало там не тримали, так от, вона пише, що кiлька мiсяцiв тому бачила своiми очима по телевiзору, як хтось з директорiв «Нафтогазу» демонстрував акт виконаних робiт за цей газ, вiдповiдно, в бухгалтерii повиннi зберiгатися i документи про оплату. А тут… Поважний суд приймае рiшення, що не налазить на голову: якщо оригiнали «актiв виконаних робiт» мiж суб’ектами пiдприемницькоi дiяльностi вiдсутнi, значить, вважае поважний суд, за товар треба заплатити ще раз. Нiсенiтниця якась! А юристи «Нафтогазу» погоджуються з усiм, навiть не роблять вигляду, що намагаються боротися за цi величезнi грошi.

Щоб прийняти подiбне рiшення, суддя мусить бути або самогубцем, або самовпевненим хабарником, або отримати команду з самого верху. Але ж хто мiг дати таку команду? Таких людей в краiнi – три-чотири, не бiльше. Не виключено, що та жiнка-юрист, як ii? – ага, Олександра – пов’язана з кимось iз них.

Шевцов набрав свiй офiс:

– Людочко, привiт. Збери менi, будь ласка, всю iнформацiю про Олександру Василiвну Зiнчук, тисяча дев’ятсот вiсiмдесят другого року народження, так, 4 квiтня, Овен, тобто – баран, тридцять один повний рiк, працюе в юридичнiй фiрмi «Коротенко i К», проживае в мiстi Киiв… Менi потрiбно знати ii контакти з оточенням Хазяiна: олiгархи, народнi депутати, силовики. Дякую!



«Треба дiзнатися про неi побiльше. Вона з’явилася в цiй справi невипадково…» – подумав Шевцов. Вiн вважав себе знавцем не стiльки жiночоi душi, скiльки жiночого мозку i тiла, на серця йому було, за великим рахунком, наплювати. Вiн любив розумних цинiчних жiнок, якi добре його розумiли, – також розумного i цинiчного. Шевцов уже давно мiг дозволити собi таку розкiш – мати в коханках саме таких. Йому було пiд п’ятдесят, i якби не товстi короткi пальцi на руках i трохи завеликий живiт, вiн мiг би вважатися красивим чоловiком. Наразi всi вади вiн компенсував завжди чудовим зовнiшнiм виглядом: Шевцов дорого i зi смаком вдягався, ходив до найкращих перукарiв i косметологiв, чудово мiг пiдтримати бесiду навiть про останнi витiвки марсiан i досi лише на особистих якостях i досвiдi мiг вкласти в лiжко найкрутiшу молодицю. Середнього зросту, з посмiшкою ласого кота, м’який у манерах i дуже жорсткий у роботi, непоступливий i гострий на слiвце – такого ловеласа ще треба було по Киеву пошукати.



Машина в’iхала в мiсто. Шевцов уже давно перемкнувся на вирiшення iнших нагальних проблем – три його мобiльних не змовкали, але справа, що доручив Хазяiн, i жiнка, що засвiтила два мiльярди, не вiдпускала його нi на мить. Інтуiцiя пiдказувала, що за цiею оборудкою стояло значно бiльше, нiж великi грошi. Але що? Жiнка, судячи з усього, була зв’язана з тим, хто знав про цю оборудку i хотiв ii зупинити. Не прямоi вигоди заради, а заради того, щоб продемонструвати Хазяiну всю пiдступнiсть i жадiбнiсть тiеi сторони i, користуючись величним праведним гнiвом, прибрати конкурента з дороги. Ну що ж, може мати мiсце така версiя, чому б i нi. Значить, таки полiтика?



Гусляков йшов до свого кабiнету, що знаходився саме тут, у Мiжрiччi, зовсiм в iншому настроi, нiж iхав до себе в офiс Шевцов. Начальник безпеки Хазяiна почувався вельми роздратованим. Пiсля того, як головний охоронець заповiдника розповiв йому про всю епопею з переслiдуванням тiеi жiнки, пiсля того, як вона привселюдно дозволила собi зневажливо висловлюватися про Хазяiна, пiсля всiеi тiеi бiганини по лiсах i болотах вiн згорав вiд нетерпiння отримати наказ на бiльш рiшучi дii. Ту курву хтось пiдiслав спецiально – i треба перевiрити, перемацати систему охорони, дiзнатися про слабкi мiсця, як налаштована безпека, чи здатнi охоронцi до рiшучих дiй. І що ж вона дiзналася зрештою? З якою iнформацiею покинула заповiдник? Вже зрозумiло, що охоронцi погано орiентуються на мiсцевостi, погано скоординованi помiж собою i не готовi застосовувати не те що зброю – фiзичну силу…

Гусляков почувався приниженим, i тому, коли Шевцов пiшов, попросив у Хазяiна дозволу на невеличку помсту: дiвку потрiбно було б провчити прямо там, на болотi, потримати голову хвилинку-другу пiд водою, щоб наковталася води, а з водою – i страху, жаху! Треба було подати сигнал: хто сунеться сюди, того покарають жорстоко!

Але Хазяiн, на подив, дозволу не дав, i Гусляков розцiнив це як слабкiсть: «Втрачае хватку. Інша справа – його малий, справжнiй бультер’ер! З таким можна замахнутися й на бiльш серйознi справи, вiн би не дозволив так просто це спустити на гальмах…»

Гуслякову дiйсно подобалося, як син Хазяiна, якого всi позаочi кликали Дантистом, тихо i невблаганно веде справи «сiм’i». Вiн бачив, як «малий» зростае на очах, мужнiе, стае справжнiм лiдером. І колись Дантист iм, безумовно, стане. Хазяiн уже потихеньку передае йому справи, а сам шукае усамiтнення на полюваннi та в колi новоi фаворитки. І де потiм опиниться вiн, Гусляков? Кому буде потрiбний? Тому зараз керiвник безпеки кипiв вiд злостi – вiн мав все менше шансiв проявити свiй хист.

Гусляков йшов, розмахуючи довгими руками i мiцними кулаками – вiн любив рукопашний бiй у всiх проявах; ходив швидко, навiть, можна сказати, стрiмко, наче змагався кожноi митi, але при всiх своiх видатних фiзичних даних всi знали Гуслякова як людину проникливу, хитру, зi своiм сталим комплексом понять про життя, де основний принцип звучав приблизно так: Гусляков нiколи нiчого нiкому не прощае. Середнього зросту, широкий в плечах, з короткою спортивною зачiскою, енергiйний, завжди з напруженим обличчям – начальник безпеки посмiхався тiльки вдома, коли бачив своiх дiтей. Тодi вiн пiднiмав краечки губ i ворушив коротким, наче обрубаним носом i поламаними типово по-борцiвськи вухами.

Вiн починав зi звичайноi патрульно-постовоi рутини в Макiiвцi, куди пiсля служби в армii його влаштував двоюрiдний брат матерi, який сам служив начальником у невеличкому районному мiстечку там же, на Донбасi. Гусляков зарекомендував себе швидко: фiзично мiцний, кмiтливий, цинiчний – таких там служило багато, але Микола вiдзначався тим, що не тiльки був готовий виконати будь-яке брудне завдання, але виконати його грамотно i чiтко, навiть з таким собi хистом завзятого мента. Начальство оцiнило здiбностi молодого мiлiцiонера – далi вiн продовжив кар’еру в карному розшуку, де на нього також чекав стрiмкий рiст по службi, а згодом – i керiвна посада. То були роки, коли на Донбасi часто вбивали, тож будь-якому менту, якщо вiн хотiв нормально жити i мав амбiцii, потрiбно було знати не тiльки входи, але й виходи.

З Хазяiном Гусляров вперше перетнувся, коли той ще працював директором складу, i вони сподобалися один одному: недавнiй зек i перспективний опер. Кар’ера Хазяiна зростала так само швидко, i його чiпка пам’ять вмiла зберiгати i видiляти потрiбних людей, не втрачати з ними контакту. Згодом вiн знаходив i перевiряв iх, а тих, хто пройшов iспити, наближував. Гусляков всi цi роки перебував поруч, жодного разу не схибив, тож коли Хазяiн став президентом, вiн посiв пост начальника служби охорони. І дуже сильно тепер дивувався заборонi на активнi дii.

У кабiнетi Гусляков набрав номер колеги зi Служби, звичайно, земляка.

– Петрович, моi вiтання. Як сам? Я в порядку, так, на посту номер один. Слухай, у тебе далеко ручка з папiрцем? Нi? Запиши, будь ласка, потрiбно одну дiвку пробити: Зiнчук Олександра Василiвна, тисяча дев’ятсот вiсiмдесят другого року народження, 4 квiтня… Ага, так точно, Овен…




3


За що Саша цiнувала Івана, так це за те, що вiн нiколи не пiддавав сумнiву доцiльнiсть ii дiй. Навiть тодi, коли карти певний час не розкривалися, i вона дiяла, здавалося, навмання, покладаючись на iнтуiцiю. Іван жартував, що й сам покохав ii i вирiшив бути з нею, поклавшись виключно на iнтуiцiю i вiдкинувши всi рацiональнi «за» i «проти». Просто зробив крок, наче в прiрву, – i все, тож не довiряти Сашi дорiвнювалося би зрадi власних почуттiв.

– Слухай, ти не боiшся, що тебе посадять? – лише iнколи запитував Іван.

– Посадять – значить, посиджу. Багряний же сидiв. І iншi сидiли.

– А якщо вб’ють?

– Я завжди згадую в страшнi моменти про дiвчат i хлопцiв з УПА. Як iм велося? Вони ж взагалi воювали без всякоi надii на перемогу. Просто йшли в лiс – i все… – вiдповiдала Саша.

Вони познайомилися ще в минулому життi – здаеться, це так давно було, коли завзято переймалися нацiонально-патрiотичним рухом. Обидва мали вельми романтичнi уявлення про те, що мало вiдбуватися з краiною, i найкоротший шлях до перемоги бачився саме через радикальнi органiзацii, силове протистояння з владою, революцiю. До того ж все виглядало вельми привабливо: iсторiя, прапори, символiка, утаемниченiсть, рiшуче налаштована нацiоналiстична молодь. Про те, що ця юрба щиро налаштованих молодих людей кишить агентами СБУ i ФСБ, тодi мало хто задумувався. Насправдi таке стихiйне середовище добре сприяло виявленню проукраiнськi налаштованих осiб, постановцi iх на облiк спецслужб, перманентному нагляду за ними, органiзацii «пiдстав» або фiксуванню реальних дрiбних злочинiв – i все, ось вам готовий таемний агент.

Перший раз Саша взяла участь у масових акцiях протесту, ще коли навчалася в унiверситетi. Вона сидiла в задрипаному офiсi партii i координувала дii рiзних вуличних груп – не те щоб у неi виявився грандiозний талант до цього, просто в офiсi нiхто лишатися не хотiв: всi бiгли на вулицю, у натовп – поштовхатися з мiлiцiею, покричати образи на адресу президента чи уряду, словом, хлопцiв тягнуло на подвиги. Проте час йшов, акцiя протесту тривала, але нiяк не могла дiстатися хоча б якоi-небудь мети. Механiчне махання прапорами втомлювало i дратувало, як i безглузда штовханина з ментами, але придумати щось оригiнальне, цiкаве, щоб це показали по телевiзору i написали в iнтернетi, не кажучи вже щоб пiдштовхнуло владу на компромiси, нiхто толком не мiг: всi були зайнятi поточними справами.

Користуючись нагодою i вiльними хвилинами бiля телефону, Саша мiцно взяла комунiкацiю з полiтичною опозицiею i координацiю загонiв у своi руки, паралельно придумуючи дрiбнi витiвки. Спочатку хлопцi не дуже зважали на ii пропозицii, дiяли неохоче, але одного чудового ранку вони побачили, що в медiа про них заговорили трохи iншою тональнiстю. Апогеем Сашиних придумок стала провокацiя пiд адмiнiстрацiею президента: вона запропонувала кинути туди коктейль Молотова, щоб було i красиво, i медiагенiчно, але без жертв i травм. За час протесту навколо неi згуртувалася невеличка група довiрених осiб: талановитий пiротехнiк-самоучка, який мiг зробити вибухiвку, здаеться, навiть iз газети, упертий радикал-анархiст i беззастережно-смiливий студент iсторичного факультету унiверу iм. Тараса Григоровича. Як потiм здогадалася Саша, хтось iз цiеi трiйцi i був зрадником, можливо, навiть, працiвником якогось силового вiдомства. Їм дозволили зробити вибухiвку, пронести ii крiзь кордони i навiть кинути – а потiм всiх пов’язали. Окрiм Сашi, бо в той день вона вперше вийшла з офiсу на вулицю, щоб подивитися, як воно там ведеться.

А потiм вибухнули подii «Дев’ятого березня». Це вже згодом, аналiзуючи всю свою дiяльнiсть в середовищi украiнських нацiоналiстiв, сумнiваючись в своiй правотi або неправотi, вишукуючи, наче вошей, помилки, вона задумалась над тим, кому був вигiдний саме такий перебiг подiй – силовий варiант, який жодним чином не мiг привести акцiю протесту до перемоги – лише до нищiвноi поразки, розгрому. Що насправдi тодi i сталося. Щоночi Саша чекала арешту, лежала пiд ковдрою, скрутившись калачиком, тремтiла, прислуховуючись, а чи не стукають у дверi, чи це вiтер розгойдуе гiлку за вiкном i стукае в скло? Але за нею не приiхали. І навiть не прийшли. І навiть не викликали. Чи то вважали, що ii роль незначна, чи то арештованих i завербованих ув тi березневi днi було так багато, що в якiйсь студентцi юридичного факультету, що сидiла на телефонi i придумувала прес-релiзи, просто не було потреби. В пастку потрапили такi крупнi риби, що дрiбноту не встигали навiть ставити на облiк та допитувати.

Для силових служб вiдбувалося справжне свято. Органiзацiю, яку вона знала, фактично розгромили. Багатьох посадили, а тi, хто залишився на свободi, почали працювати на Мордвинчука – всесильного на той час голову адмiнiстрацii президента. Через деякий час Саша зi здивуванням дiзналася, що деякi ii кумири тепер – заштатнi стукачi, бiльше того, налагодили i пiдтримують комунiкацiю iз росiйськими фашистами й iншими правими органiзацiями на кшталт «Союзу русских сил». Розчарування. Шок. Крах iдеалiв. І десь у цiй мутнiй водi випiрнув вiн – Іван, донбаський пiдприемець, також прихильник право-радикальноi iдеологii. На якомусь черговому мiтингу, пiсля лише кiлькох днiв знайомства, вiн пiдiйшов, взяв ii за руку i сказав: «А давай одружимося!» І вони одружилися. Це сталося так природно, начебто само собою, що Саша навiть не помiтила змiн у своему життi – просто тепер разом iз батьками i нею став жити цей гарний чоловiк.

Іван мав пiд два метри росту, мiцну статуру i твердий характер; чорняве волосся, карi очi, прямий нiс – не сказати, що красень, але, як то кажуть, мужчина дуже видний.

Твердий характер i прагнення до справедливостi стали його, напевне, дуже вразливими рисами у перiод дикого капiталiзму, в якому знаходилася краiна, – Івановi патологiчно не щастило з бiзнесовими справами. Прогорав вiн iз вражаючою закономiрнiстю i легкiстю: завжди в гарному настроi i стовiдсотковими прогнозами на успiх Іван починав зовсiм нову справу. Але ж у наш час не можна так беззастережно вiрити людям, тим бiльше – дiловим партнерам. І його «кидали» всi, хто хотiв, i навiть тi, хто не дуже хотiв, але мусив, бо причину для такого дрiбного злодiйства знайти можна завжди: дуже потрiбнi грошi, бо квартиру купив, дiти в школу йдуть, дружинi на шубу, мамi на лiки, кредит нiчим вiддавати ну i таке iнше, як то кажуть…

Хоча, поклавши руку на серце, треба визнати, що переважна бiльшiсть пiдприемцiв взагалi не переймалася пошуком справжнiх чи удаваних причин для виправдання, таке життя: у великiй родинi хлебалом не клацають. Себто, так повелося, такi вкоренилися правила – обманювати, красти, вiдтискати, кидати на грошi… Тож насправдi вищi ешелони влади лише копiювали те, чим жив i дихав народ, хiба що масштаби були iншими.

Через кiлька рокiв пiсля подiй 2001-го Іван вiд участi в праворадикальному русi усунувся. Як людина практична i принципова, пiсля затримань, ув’язнень i зрад вiн добре розумiв, що далi починаеться зовсiм iнша гра – брудна, некрасива, яка мае мало що спiльного з тими iдеалами, якi привели його туди.

Звiсно, що далеко не всi люди з патрiотичних органiзацiй стали спiвпрацювати зi спецслужбами i служити Мордвинчуку. Тi, що сидiли по зонах, i тi, що лишилися на свободi i змогли вiдбитися вiд ментiв, есбеушникiв i ефесбешникiв (у цьому напрямку цi служби завжди працювали разом), ще продовжували дiяльнiсть, але це вже була зовсiм iнша iсторiя, яка оминула й Івана, i Сашу. Проте про бойову юнiсть обидва згадували з ностальгiею i розчаруванням, яке розчинялося в тому щастi, що вони отримали, зустрiвши i палко покохавши один одного. Очевидно, саме про таких кажуть: розлучити iх може тiльки смерть.



Пiсля неприемних пригод у Заповiднику Саша повернулася додому втомлена i незадоволена собою. Прийняла душ, вибачилася перед Іваном за скандал, що вчинила зранку, i впала спати. Малий вже давно сопiв у своему лiжечку. Саша пiдiйшла, механiчно поправила простирадло – на вулицi, незважаючи на серпень, було задушно. Сумно посмiхнулася. За хвилину вона вже спала. Перед тим як заснути, шепнула на вухо Івановi: «Менi здаеться, що з сьогоднiшнього дня для нас починаеться щось радикально нове!» – «Радикально нове? – посмiхнувся тихо Іван. – Знову?! О нi!»



Зранку вiн уважно слухав розповiдь Сашi i дивувався ii вдачi. Якби на мiсцi дружини перебував будь-який чоловiк, напевне, все закiнчилося б значно гiрше. Щиро кажучи, починаючи свое розслiдування, Саша також мала свiй таемний розрахунок: було вiдомо, щодо жiнки поставляться м’якше, а у донецьких, як стверджував i сам Іван, дiйсно iснували певнi поняття вiдносно слабкоi статi.

Потiм вони на галявинцi перед будинком повторили кiлька прийомiв самозахисту i нападу. Кращий спосiб скинути стрес – фiзичнi вправи, це Саша знала напевне, перевiрено на практицi: весь адреналiн виходив iз тiла й мозку, наче вода з ганчiрки, яку викручувала пральна машина. Перший ii улюблений прийом самооборони – рiзкий удар кулаком у нiс. Пiсля такого удару противник на кiлька хвилин дезорiентований, тож можна втекти або покликати на допомогу. Дуже ефективно. Другий прийом – пiдiйти ззаду, кулаком сильно надавити на кадик, рiзко смикнути i зробити крок-два назад. Противник миттево втрачае рiвновагу, деякий час його можна тримати пiд своiм контролем, навiть якщо фiзично ти слабший. Третiй прийом дiе у натовпi: бити по гомiлках гострими або твердими носаками черевикiв. Страшенно неприемно, особливо коли не можеш захиститися або вiдiйти кудись вбiк.

– Ну, i що далi? – вiдбиваючись вiд настирних ударiв дружини, запитав Іван. – Де ж обiцяне вчора нове життя?

– Ха! – вигукнула Саша. – Буде тобi нове життя! Таке, що й жити не захочеться!

Іван зупинився i здивовано подивився на неi – такого вiн не мiг собi уявити, адже вiн був страшенним життелюбом, тож сприйняв слова дружини всерйоз.

– Та не переймайся, жартую я. Хоча хтозна… Просто iнтуiцiя пiдказуе, що цього разу я влiзла в дуже небезпечну гру. Чужу гру. Навiть не розумiю, що насправдi вiдбуваеться i чим це може закiнчитися.

– Ну якщо так, то добре, – посмiхнувся Іван. – Перший раз, чи що?! Давай кiлька кiлометрiв туди й назад? – запропонував легку пробiжку.

– Чекай, попрошу маму посидiти з малим.

За хвилину вони, не поспiшаючи, побiгли вздовж вулицi, щоразу вiтаючись iз сусiдами.

– Щось змiнилося? – нарештi стурбовано запитав Іван. – Я вiдчуваю, що щось змiнилося… в тобi.

– Вчора… – Саша намагалася не збиватися з дихання. – Знаеш, то було наче iнiцiацiя. Я пройшла як над прiрвою, по канату, балансуючи одними словами. Я зрозумiла, що можу бiльше нiж просто писати блоги пiд псевдонiмом i лазити по маетках Хазяiна…

– Що ж ти можеш зробити? Запишешся в опозицiйну партiю? Чи бомбу кинеш?

– Бомбу?! – засмiялася Саша.

– Та з тебе станеться. Але одна бомба нiчого не вирiшуе, ти ж у курсi…

– Так. Але я краще, нiж будь-яка бомба, погодься!

Село закiнчилося, починався лiс, вони бiгли по приемнiй м’якiй стежцi.

– Що ти маеш на увазi? – Іван поглядав на дружину занепокоено.

– Я буду викликати вогонь на себе. Привертати увагу. Блефувати.

– Немае сенсу. Ти навряд чи комусь цiкава. Якби ти мала зв’язки з опозицiею, була б вiдомою журналiсткою чи ще кимось, а так… Ну хто ти така? Звичайний юрист, офiсний щур! Ти нiкому не цiкава! – Іван обiгнав дружину.

– Е! За щура вiдповiси! – Саша зi смiхом стрибнула ззаду на могутню спину Івана, i вони повалилися на траву. – Я буду наступати тигру на хвiст! – кричала вона, смiючись i кусаючи чоловiка за вухо. – Гратися з вогнем! Я люблю гратися з вогнем! Так, кажеш, я нiкому не цiкава, так?!




4


Але перед тим, як стати тигроловом, чи то пак, наступити хижаковi на хвiст, Саша взяла вiдпустку, зiбрала малого i поiхала до Криму. Там, бiля Нового Свiту, вiд бабусi залишився будиночок, i тепер кожного лiта, обов’язково наприкiнцi серпня – початку вересня, Саша або з батьками, або сама, або з Іваном iздила сюди. В iншi лiтнi мiсяцi Саша Крим не любила: натовп спiтнiлих тiл, галас, неякiснi продукти, скрiзь черги, космiчнi цiни, за всi стежки, куди не поткнись, деруть грошi. А у вереснi – зовсiм iнша iсторiя: тихо, спокiйно, чисте, наскiльки це можливо, море, в якому майже немае вiдпочиваючих, цiни вгамовуються, мiсцевi вiдчайдушно б’ються за останнiх клiентiв i скидають цiни. Останне цього року було напрочуд важливо – так склалося, що наприкiнцi лiта грошей родина майже не мала: багато довелося витратити на ремонт даху будинку, в якому жили, встановити новий котел для опалювання.

Іван знову сидiв без роботи, планував чергову бiзнес-авантюру, отже Саша розраховувала лише на своi вiдпускнi. Вона склала бюджет витрат: на день виходило не бiльше ста гривень на двох iз Фiлiпом – малому на морi подобалося, пiсля двох тижнiв, що вони провели тут минулого року, вiн позбавлявся нежитi й аденоiдiв у носi на пiвроку.

Отже, альтернативи поiздцi на море Саша не мала i, економлячи на всьому, що тiльки можливо, в тi днi розмiрковувала над украденими у держави олiгархом Кардашем двома мiльярдами доларiв дуже часто i неквапливо. Інколи шарилася iнтернетом, намагалася зiбрати до купи свою уяву про таку величезну суму, збагнути, куди ii можна витратити: виявляеться, чи не найдорожчу вiллу в свiтi можна придбати всього за 300 мiльйонiв доларiв, ну а за два мiльйярди можна вiдлити собi золотi саркофаги фараонiв, накупити купу дорогих автомобiлiв, обзавестись островами i палацами, словом, як виявилося, не така вже це й проста справа – витратити два мiльярди доларiв, особливо теоретично…

Зрештою, Саша не витримала – купила малому черевики, начебто i недорого, але так ретельно розрахованого бюджету тепер до кiнця вiдпустки точно не вистачало. Саша подзвонила Івану, попросила вислати сто доларiв – видiлити з коштiв, вiдкладених на чорний день (iснувала у них така недоторканна заначка).

Ранком наступного дня, перед тим, як поiхати до «Ощадбанку» за переказом, Саша разом iз малим вирiшила прогулятися знайомими мiсцями i зi здивуванням утнулася носом у великий паркан. Стежка, якою вона стiльки разiв ходила минулими роками, виявилася перекритою. Правда, в парканi iснувала хвiрточка, але не було схоже, щоб нею часто користувалися – на нiй, наче символ заборони, висiв великий накидний замок. Саша вiдiйшла трохи далi вiд паркана i побачила, що там, углибинi, на пагорбi, що тепер також став недоступним, вирiс великий будинок iз зеленим дахом. Якби вона йшла зараз сама, без сина, то могла б спробувати обiйти новобудову i маеток або наплювати на все i перелiзти через паркан, але з малим прогулянка мусила закiнчитися прямо тут. Ну хто мiг дати дозвiл будувати в заповiднiй зонi?! Яка прикрiсть!

– Загородили все! Багатii проклятi! Не пройти, не проiхати!

Вона озирнулася. По стежинцi йшов чоловiк рокiв п’ятдесятип’яти, очевидно, що мiсцевий. Вiн вiв за кермо велосипед iз прив’язаною за раму косою, на багажнику стояв мiшок.

– Хто ж це так вдало влаштувався? Тут же заповiдна зона! Певне, начальник якийсь? – запитала Саша якомога бiльш лагiдно. Вона знала, що мiсцевi люблять, коли до них звертаються лагiдно. Та й хто не любить?

– Ха! Який там начальник! Депутат мiсцевий. Шарлатан, як i всi iншi депуташки!

– А я думала, якесь киiвське або московське велике цабе.

– Московськi начальники на березi моря будуються. А киiвськi нам не начальники! – заявив чоловiк, порiвнявшись iз Сашею i Фiлiпом. Вiд нього пахло свiжоскошеною травою i гiрким противним потом. – Тепер обходь навколо три кiлометри!

– А з якоi вiн партii, цей депутат?

– З Партii легiонiв, з якоi ж ще?! У нас iнших-то, вважай, i немае. Хiба що комунiсти, так iх зовсiм мало залишилось.

Косар так ненависно щиро гнiвався на депутата i на ситуацiю, що склалася в Криму iз захопленням земель, що Сашi стало цiкаво попитати, чи ходить той на вибори, i взагалi, що думають люди з цього приводу? Чи не збираються якось впливати на ситуацiю?

– Дядьку, а ви на вибори ходите? – зухвало запитала вона.

Косар озирнувся, подивився на Сашу i на малого, навiть, як iй здалося, посмiхнувся:

– Звiсно. А як же! Це ж майбутне наших дiтей та онукiв. Голосую обов’язково!

– І за кого, якщо не секрет?

– Як це – за кого? За Партiю легiонiв, само собою! За кого ж iще?!

Саша як стояла, так ледь i не впала:

– Так вони ж вам землю перегородили! Ви ж самi тiльки-но iх сварили?!

– Ну перегородили, так i що тепер? Нiчого ж не зробиш. Якщо не вони перегородять, так iншi. Хай краще цi. Зате вони за росiйську мову!

– А… – тiльки i змогла промимрити вражена до глибини душi такою мотивацiею Саша.



Додому поверталася пригнiчена. Мало того, що прогулянка не вдалася, так ще i цей чоловiк… Ну, от здавалося, як це все кореспондуеться помiж собою: пограбування Криму, загарбання землi, захоплення берегiв моря, пляжiв, заповiдникiв – i росiйська мова? Мова наче iндульгенцiя! «Хоча, – думала вона, – якщо взяти до уваги, а не брати не можливо, асортимент друкованих видань – газет, журналiв, присутнiх у мiсцевих кiосках, то нiчого дивного насправдi немае!» Дiйсно, колись Сашi закортiло купити мiсцеву пресу, i ii накрив неймовiрний жах: хоч на приватних розкладках, хоч у кiосках «Укрпошти» лежало стiльки реально чорносотенних антиукраiнських дешевих газет, що приналежнiсть Криму до Украiни викликала великi питання. Тобто, якщо вони тут лежать i продаються, значить, iх же хтось купуе i читае?

Асортимент книжок – в основному, художньоi лiтератури та псевдоiсторичних розвiдок – пропонувався не менш одiозний: суцiльнi жидомасонськi заколоти, англосакси на службi свiтовоi закулiси, крах «Проекту Украiна», «Розколотi тризуби» i все таке iнше, вiд чого волосся вставало дибки на всiх куточках тiла. «Чи е тут СБУ? Чи е взагалi в Украiнi Служба безпеки саме Украiни?» – це були вiдповiдi на якi давно, точнiше з 2010 року, як тiльки на виборах перемiг Хазяiн, звучали голосно, але безрезультатно.



Саме тут, у Криму, Саша i почала три роки тому свiй iндивiдуальний похiд проти Хазяiна, розпочала збiр колекцii маеткiв нинiшнiх можновладцiв. Це сталося не через ненависть до можновладцiв i не через бажання розбурхати цю ненависть в iнших людях, справа спочатку полягала лише в парканах. Так, у парканах, що зростали в Криму, наче гриби пiсля дощу. Складалося таке враження, що пiвострiв нарiзав на салат ножем вправний кухар, буквально на очах земля, вода i камiння переставало бути доступним – i переходило в приватну власнiсть. Ця анексiя тривала ще з 1990-х, але саме зараз, пiсля приходу до влади Хазяiна, набула епiчних масштабiв, коли нiщо вже не було перепоною.

Тодi, в серпнi 2010-го, з самого ранку, залишивши Фiлiпка рiднi, Саша з Іваном вiдправилися в похiд на цiлий день – хотiли потрапити з Бахчисарая пiшки до печерних мiст. Оглянувши Чуфут-Кале i вражаючу Іосафатову долину, вони рушили в бiк Тепе-Кермену. На картi чiтко були вказанi стежинки, як правильно зауважив косар-прихильник Партii регiонiв: вималюваний весь маршрут, але раптом, вiд самого початку – паркан, ворота, охорона, не пройти, не проiхати. Звiсно, до печерних мiст вони таки потрапили, але часу витратили занадто багато, та й настрiй зiпсувався вкрай.

На зворотному шляху вони заiхали в одне з найулюбленiших своiх мiсць – мис Айя. І ось тут на них чекав вже зовсiм неприемний сюрприз – розгорнуте будiвництво. Масштаби майбутнього маетку настiльки вражали, що Саша навiть намагалася з’ясувати у мiсцевих мешканцiв, хто ж це будуеться такий зухвалий? Мiсцевi знизували плечима, вiдповiдали, що нiчого не знають, але помiж не промовистим «нiчого не знаемо, нiчого не чули, нiчого не бачимо» все ж таки промайнуло, що, швидше за все, майбутнiй маеток належить сину Хазяiна – Дантисту. Вiдтодi Саша, коли випадала нагода, кожного лiта навiдувалась на мис, спостерiгала, що там вiдбуваеться. Цьогорiчну подорож вона запланувала на завтра, пiсля того, як отримае кошти вiд чоловiка.



До мiста, до «Ощадбанку», iхали переповненою маршруткою. Незважаючи на початок вересня i ранковий час, стояла спека. Саша вирiшила виiхати ранiше, щоб напевне встигнути отримати грошi. Шкодувала, що й досi не обзавелася банкiвською карткою, а тепер пiзно.

«Ощадбанк» зустрiв величезною чергою. Люди чомусь саме в цей день масово прийшли чи то знiмати кошти, чи то платити за комунальнi послуги: у бiльшостi людей, що не працюють, завжди знайдеться привiд, щоб зазирнути в банк i постояти в черзi, Саша так i не розiбралася, чому людей так багато, та це й не мало значення. Мало значення те, що черга майже не рухалася, i навiть пенсiонери, якi до всього звикли, почали незадоволено бубонiти. Щоправда, неголосно, а так, швидше для порядку. «З них вийшли б iдеальнi буддисти, – подумала з iронiею Саша. – Як можна змiнювати краiну, взагалi, щось змiнювати, коли величезна юрба людей пiд дверями державного банку навiть не цiкавиться, що сталося, чому iх не обслуговують i чому вони тут стирчать?!»

Зате малий Фiлiп терпiв не довго, очевидно, не обтяжений сумними спогадами та минулим – дiти в цьому сенсi майже iдеальнi революцiонери, i майже одразу почав скиглити, проситися додому. Проте додому, звiсно, Саша поiхати нiяк не могла, навiть коли б захотiла – грошi закiнчувалися, вона не розраховувала на такий крутий поворот подiй, отже, мусила сидiти i чекати своеi черги. А черга завмерла, наче монумент комунiзму. Спiвробiтники банку, що iнколи з’являлися у вiконцях, заклопотано пробiгали повз людей коридором, i на всi запитання коротко вiдповiдали, що зламалася якась програма в комп’ютерi, й як тiльки ii налаштовували, то знову ставався збiй. І чи запрацюе, i коли запрацюе – невiдомо. Тобто, нiхто нiчого не знае, типова ситуацiя.

Проте Саша не малу можливостей чекати. Примiтивши невисоку лiтню жiнку у простiй сукнi з бiльш-менш людяним виразом обличчя i бейджиком спiвробiтницi банку, яка вийшла, очевидно, на обiд, Саша прийнялася ii караулити. За пiвгодини вона спiймала «банкiршу» на зворотному шляху, буквально схопила за руку:

– Одну секунду! Вислухайте мене, будь ласка! – вимовила настiльки переконливо, наскiльки змогла.

– А-уууу! – пiдтримав маму Фiлiп.

Саша стисло пояснила своi обставини, в яких наразi опинилася, кiлька разiв пiдняла на руки Фiлiпа, що вже зовсiм розкис, i попросила допомоги. На щастя, жiнка справдi виявилася душевною: завела всередину, посадила на стiлець, дала склянку води малому i попросила почекати, поки вона дiзнаеться, що можна зробити. Скрiзь вiдчиненi дверi лунали гучнi голоси – до всiх iнших бiд, що навалилися на вiддiлення, спiвробiтники «Ощадбанку» висловлювали свое обурення якимись дiями начальства i гучно сварилися. Незважаючи на галас, у прохолодi кондицiонеру малий одразу заснув у Сашi на руках.

– Треба почекати. Зараз програма зависла знову, – сказала, повернувшись, пошепки iх рятувальниця. – Спить? У мене онуки, двое… – посмiхнулася. – Ми все зробимо, не хвилюйтеся. Ви хочете – тут посидьте, хочете – я вас на диванi посаджу?

– Нi-нi, дуже дякую! – заперечила Саша. – Я тут почекаю, ще прокинеться… А що тут за галас у вас? Про якiсь облiгацii?

– А! – жiнка посуворiшала. – Нам сьогоднi цього ще не вистачало до наших проблем! Уявляете: з Киева прийшов наказ – всiм спiвробiтникам «Ощадбанку» викупити по десять державних облiгацiй, кожному – мiнiмум на п’ятсот доларiв! Уявляете, яка свинота? Вiчно там у Киевi щось як придумають, а ми тут, у Криму, розгрiбай!

– Так, а якщо у когось немае п’ятиста доларiв? Що тодi? – здивувалася таким звичкам начальства у державному банку Саша. – І взагалi, чому ви повиннi викуповувати державнi облiгацii? Невже бiльше нiкому?

– Нас хiба хто запитуе? Немае грошей – тодi або бери кредит, або он… – i жiнка вказала на дверi. – Звiльняйся!

– А це тiльки тут, у вас, у Криму?

– Хтозна, – жiнка знизала плечима. – Я побiжу, вже скоро…

Грошi Саша отримала за пiвгодини. Решту дня пiшло на дорогу додому, приготування вечерi, прогулянку вздовж моря. Весь цей час ii не покидала ця дивна iсторiя: держава випускае облiгацii i потiм змушуе працiвникiв державноi таки установи скуповувати iх. Який у цьому сенс? Невже справи настiльки кепськi, що до державних облiгацiй з гарним вiдсотком нiхто не мае iнтересу? Можливо, тому не мае, що держава скоро зникне, i нiкому платити буде по боргах?! Саша вiдкинула цю нiсенiтницю i прийшла до висновку простiшого: як повернеться до Киева, то обов’язково мае дослiдити iсторiю державних облiгацiй за останнi кiлька рокiв. Щось воно тут не так.

Але до Киева повертатися дуже не хотiлося. Їй нiколи не подобалося жити в мiстi, завжди хотiлося простору, неба, тишi. Так Саша звикла з дитинства: одна бабуся жила в Киiвськiй областi, бiля Заповiдника, iнша тут, у Криму, де вона i пропадала зазвичай кожне лiто – всього кiлька кiлометрiв вiд моря, неподалiк гори, неймовiрна природа, краса, одним словом. Вдома вона не могла всидiти, зранку до ночi пропадала з подружками, облазила всi мiсцевi цiкавинки. Бабуся, на диво, до такого способу життя онуки ставилася спокiйно.

Саме тут Саша якось дiзналася i про свою здатнiсть на несподiванi, рiзкi вчинки, а було iй тодi лише п’ятнадцять. Пiзно ввечерi вдвох iз подругою вони поверталися з танцiв. Посеред дороги iх перестрiли якiсь урки на машинi, почали хапати за руки. Саша вирвалася, а от подругу майже затягнули в салон. Не вагаючись анi секунди, Саша пiдняла з дороги чималу камiнюку i жбурнула в бiк машини. Гучно дзенькнуло лобове скло – урки завмерли, не вiрячи, що iхню дорогоцiнну тачку пошкоджено. Цiеi митi подрузi вистачило, щоб врятувати не тiльки свою честь i здоров’я, а, можливо, й життя. По мокрiй слизькiй травi дiвчата скотилися вниз i побiгли, що мали сил. Їх, напевне, врятувало добре знання мiсцевостi. Урки переслiдували iх деякий час, але не спiймали.

Так що Крим Саша знала добре, iй тут подобалося, i все, що вiдбувалося тут, хвилювало ii не менше, нiж киiвськi справи.



На мисi Айя будiвництво було у розпалi – ревiли екскаватори, виiжджали i заiжджали у ворота вантажiвки, працювали, крутячи стрiлами, баштовi крани. Вже чiтко вимальовувалися контури будiвель, загальний – без перебiльшення, грандiозний як для пересiчного спостерiгача – вигляд маетку. В краiнi вже давно говорили про економiчну кризу, нестачу бюджетних фiнансiв, але, судячи з усього, володарiв цього майбутнього палацу криза не торкнулася. На жаль, Саша мала фотоапарат iз не надто якiсною оптикою. Насправдi, вона не збиралася фотографувати чи якось iнакшим чином фiксувати подii, але побачене настiльки ii вразило своею грандiознiстю, що вона помимо волi зробила кiлька знiмкiв. Територiя маетку непогано проглядалася з дороги згори, але на знiмках важко було щось розiбрати достеменно, вони аж нiяк не передавали нi всього розмаху будiвництва, нi його деталей. Наприклад, Саша розгледiла старовиннi гармати, обмотанi мiшковиною, але фотоапарат не змiг дати якiсне зображення, хоча в цiлому – що це саме гармати, а не, наприклад, смаженi поросята – все ж роздивитися можна.

Саша миттево придумала собi новий план – вийти у вiдкрите море i звiдти зняти ще кiлька кадрiв. Оскiльки анi бригантини, анi яхти пiд рукою вона не мала, то просто скинула одяг i попливла. Пливти, тримаючи фотоапарат в однiй руцi над головою, виявилося вкрай незручно, а нормально сфотографувати об’ект на березi – майже неможливо. Саша промучилася так хвилин десять, поклацала i, зовсiм невпевнена в результатах експерименту, повернула до берега.

– Як водичка? – Першi, кого вона побачила, були двое чоловiкiв, що сидiли на пiску поруч iз ii одягом i пили мiнеральну воду iз пiвлiтрових пластикових пляшок.

«Оце влипла, – подумала вона. – І далеко в мокрому купальнику не втечеш…»




5


Снилося iнколи щось жахливе, але нiколи – вiдiрване вiд конкретного життя. Дитинство снилося часто, ще – зона, начебто вiн знову там тягне строк, а ходить наче у концтаборi, – у смугастiй робi з номерком. І от раптом: «Вiтер! Тебе знесе вiтер!» – дивовижний крижаний голос. І в десятий, не менше, раз перед обличчям майнули дверi на входi до Верховноi Ради: туди-сюди, туди-сюди. Хазяiн прокинувся, огледiвся, i побачив те, що волiв бачити – свою розкiшну спальню у Мiжрiччi. Але сни… Сни йшли з голови, зсередини, iх не перебудувати, не переiнакшити. Щоправда, коли вiн поскаржився на видiння лiкарю з «контори», той запевнив, що е препарати, що можуть впливати також i на сни («Ми все можемо!» – сказав зухвало той лiкар, у чому Хазяiн насправдi i не сумнiвався нi на мить), але на перших етапах вони можуть негативно дiяти на психiку, тож поки тривае проект «Зламаний тризуб», у голову президента i головного виконавця краще не втручатися. Тим бiльше, що тi видiння не тягнуть за собою жодних наслiдкiв, не впливають на життя, тож кiлька неприемних хвилин пiсля пробудження – не така вже й велика цiна при такiй напрузi.

Насправдi Хазяiн на перших етапах кар’ери вирiзнявся виключно здоровою i стiйкою психiкою, майже тваринною: коли треба було боятися i ховатися – вiн боявся i ховався, коли мав можливiсть вбити – вбивав. Збоi почалися пiзнiше, коли вiн вiдчув, що став багатою людиною, яка мае що втрачати, i що насправдi зараз мiг би вже насолоджуватися життям, а не виконувати важкi завдання i президенствувати. «Чому тi дверi так хитнулися? Звiдки взявся протяг? – гадав вiн, вкотре роздивляючись неймовiрну красиву стелю спальнi. – Такого нiколи не траплялося ранiше. Це точно пiдлаштувала опозицiя, щоб спаскудити йому свято iнавгурацii!» Проте доказiв вiн не мав, а в гiпнотизерiв, що могли б рухати предмети i дверi, звiсно, не вiрив. «Вiтер! Тебе знесе вiтер!» – згадав вiн голос зi сну i знову здригнувся, плюнув i рiзко пiдвiвся з лiжка.

Тут, у Мiжрiччi, йому дуже подобалося. Можна сказати, що нарештi вiн отримав вiд життя те, що хотiв. Залишалося завершити одну справу – i можна зайнятися своiм особистим життям, не думати про полiтику i хто скiльки вкрав. Не можна сказати, що вiн втомився вiд насиченого полiтичного життя, але постiйний «дах», що надавав команди вже кiлька десяткiв рокiв, напружував. Хоча, зрештою, ким би вiн став, аби не той випадок, аби не далекий родич-космонавт i його друзi? Що б iз ним сталося? Не виключно, що роздiлив би долю тих сотень «бикiв», що догнивали пiсля чергових розборок зараз у закинутих шахтах Донбасу. Двi вiдсидки на «зонi», а потiм… Потiм вiн одружився – так було потрiбно – на доньцi суддi, i пiдписав той папiр.

І от, пiсля того, як вiн погодився працювати на «контору», вiн раптом став улюбленцем життя. Наче з’явився якийсь маг, який перетворював камiння i гарбузи, що валялися на його шляху, на дiаманти i дорогi автомобiлi, переносили з одного крiсла в iнше – все вище i вище. Вiн довго не вiрив у всемогутнiсть тiеi сили, що стала опiкуватися ним, аж поки не потрапив, не маючи спецiальних навичок чи талантiв, хiба що пристрасть до швидких автомобiлiв, на автоперегони в Монте-Карло. Маючи двi судимостi! В таке важко повiрити. Навiть добропоряднiй людинi i комунiсту (такий збiг насправдi траплявся не часто) виiхати за кордон у СРСР було вкрай проблематично, а тут – офiцiйна делегацiя, i все таке. Правду кажуть – мафiя безсмертна.

Але тим, хто потрапляв на перехрестя спiвпрацi партiйних дiлкiв, спецслужб, «цеховикiв» i злочинного свiту, таланило вдвiчi бiльше, нiж звичайним агентам. Там крутилися гiгантськi грошi, про якi пересiчний будiвельник комунiзму i мрiяти не смiв, та й американському iмперiалiстовi довелося б попiтнiти не один десяток рокiв i придумати не одну бiзнес-комбiнацiю або побудувати не один завод, щоб заробити стiльки. А тут грошi текли рiвчачком прямо в кишенi за докладанням найменших зусиль, iнколи просто за мовчазноi згоди i добре продуманих паперових оборудок. Так що звичка красти з державного бюджету завелася тут давно, просто це мало хто дослiджував, а хто дослiджував, той довго не жив.

Так вiн i зробив кар’еру, особливо не переймаючись за минуле – слiди за ним замiтали справжнi професiонали. Коли СРСР не стало, вiн було подумав, що все тепер у минулому, але його знайшли, розповiли, що до чого, i дуже детально пояснили, чого вiд нього очiкують вiдтепер. Все буде так, як i ранiше: вiн пiднiматиметься нагору, настiльки, наскiльки то можливо. Його будуть пiдтримувати i просувати, боронити i пiклуватися про реноме. «Ми купимо всiх у цiй краiнi, яка не мае права називатися краiною, – сказав сивочолий iнтелiгентного вигляду чоловiк. – Спочатку ми наберемося сили, ствердимося вдома, а потiм займемося тутешнiми справами бiльш щiльно. Ми купимо всiх, хто стоятиме на дорозi. А кого купити неможливо, тих вб’емо. Рано чи пiзно ми повернемо всiх назад… Твое завдання – уважно слухати iнструкцii i натискати в правильному напрямку…» Коли почали гинути, розбиваючись об КамАЗи тi, хто стояв на дорозi у його покровителiв, тодi вiн повiрив, що все серйозно.

І став слухати уважно, навчався рiзним премудростям, навiть вивчив – ну як змiг! – украiнську мову, говорив поки що помалу, хоча й iз паузами, проте досить чiтко. Траплялися, звiсно, недолугi випадки з деякими непростими словами, вилазили росiйськi звороти, але ж не порiвняти з тим, як вiн говорив украiнською ранiше. Для вивчення мови iнструктори застосували спецiальну методику: на деякий час вiн навiть засинав пiд запис украiнською, потiм прокидався – i починав вправи на вимову. А щоб вiн не уникав занять, уважно стежили люди з його охорони. Вони не пiдкорялися Гуслякову i державнiй службi охорони, не пiдкорялися СБУ, по документах проходили як його особистi охоронцi.

Насправдi можна сказати, це були його наглядачi звiдти, вiд кураторiв, адже система побудована дуже рацiонально, зi знанням життя i людей – нiкому не можна довiряти на сто вiдсоткiв. Отже вони наглядали за ним, передавали дрiбну повсякденну iнформацiю, буденнi iнструкцii, надiйно охороняли.

Але навiть Гусляков i досвiдченi охоронцi «контори» не змогли врятувати його вiд нападу вiнка. Тодi йшов противний дощ, але нiяк не можна було вiдмiнити цей вiзит до Вiчного вогню – протокол е протокол, тим бiльше, що то був вiзит одного з кураторiв, президента, хай i лялькового, Росii. Отже, вiтер кидав в обличчя краплi води, костюм, такий гарний дорогий блискучий костюм, геть промок, i коли вiн зробив кiлька крокiв уперед, вiнок чи то з сосни, чи то з ялинки фактично напав на нього. Саме так – напав, iншого слова вiн i не пiдiбрав би. Рефлекторно Хазяiн нахилив тулуб вперед, почав пручатися, але вiнок i не думав здаватися. Вiн спробував вiдштовхнути вiнок руками, але вiтер, наче його проплатила опозицiя, подув ще дужче i виявився сильнiшим, продемонстрував його безсилля. Охорона завмерла на мить, не розумiючи, що iй робити – хапати вiнок, не хапати вiнок? Надягати на вiнок кайданки? Вiдтягати Хазяiна в бiк? – охоронцi стояли, наче зачарованi.

Найбiльше вiн спочатку переймався, а потiм захоплювався реакцiею Ведмедкiна – жодна рисочка не сiпнулася у того на обличчi, наче за протоколом так i було записано: вiнок нападае на Хазяiна. Ввечерi, пiсля закiнчення офiцiйноi частини, уже в Мiжрiччi, в Хонцi, на улюбленому диванi, вiн попросив Ганю показати йому вiдеозапис. Продивившись кiлька разiв, остаточно переконався, що вiнок наче хтось навмисне смикнув за мотузку, iншого пояснення вiн не знаходив. Ну не бувае так у життi, щоб на президента краiни так нападав вiнок! Ганя, звiсно, посмiялася: «Вiтер! То просто подув надзвичайно сильний вiтер!» – але на той час його вже мало хвилювала думка цiеi жiнки – ii вплив на прийняття ним рiшень якщо не минув остаточно, то скотився до критичного рiвня. У найближчi днi вiн вчинив внутрiшне розслiдування, есбеушники сотнi разiв переглядали вiдео, опитували присутнiх, але зрозумiти i пояснити природу нападу вiнка нiхто так i не змiг. Все закiнчилося тим, що Хазяiн дав у морду якомусь полковнику з «контори». Тим i випустив пар, як завжди, коли справа не виладновувалася, як слiд.

Але не всiм навiть вiн мiг дати в морду, таке от складне життя. Досi паморочилося в головi i хотiлося щось розламати, коли згадував про свiй день народження. Там, у Криму, на Форосi, зiбралися найближчi люди. Як завжди, дарували дорогi подарунки, говорили улесливi слова. Хазяiн встав, взяв слово, подякував присутнiм, а потiм перейшов до сутi:

– Ми зробили дуже багато, у нас все е. Ми рухаемося вперед, але вже не так швидко, як колись. Думаю, настав час нам подумати над тим, щоб звiльнити дорогу нашим дiтям! Вони молодi, хай керують! – Вiн виразно обвiв поглядом святковий стiл. Реакцiя гостей його збентежила. Тут зiбралися люди розумнi i заможнi, багато хто з них пройшов не менше, а може, i значно бiльше в життi, нiж вiн. Всi вони складали певну систему в його оточеннi, а деякi – i свою власну, незалежну, яку вибудовували десятирiччями. Вочевидь, вони не були готовi зараз до таких змiн, вiн поспiшив. Але ж правду говорять, що коли мова заходить про дiтей, навiть наймудрiшi люди втрачають голови?

– Дiти ще молодi, – раптом вiн почув голос Ранета. – Хай ще заслужать право чимось керувати!

У залi стало тихо – назрiвав конфлiкт. Хазяiн гарячково думав, що вiдповiсти, адже Ранет був незалежною людиною, мав своi стосунки з кураторами i крадiями в законi, мав величезнi статки, але найголовнiше – був дуже розумним i дуже обережним. І якщо вiн сказав таке вголос, прямо протиставив себе Хазяiну, значить, на то була якась змова, значить, його рухи по просуванню сина i створенню «сiм’i» з единим центром управлiння по вiдмиванню грошей стали предметом серйозних обговорень в усiх колах. Можливо, вони навiть щось задумали, щоб протистояти невпинному натиску «сiм’i». Але що? Це вiн з’ясуе згодом, а зараз потрiбно щось вiдповiдати – так, щоб не впасти в очах присутнiх i не образити Ранета.

– Ранете! – усмiхнувся Хазяiн. – Всiм вiдомо, як ти виховуеш своiх дiтей: ти навiть сина не вiддав в академiю «Шахтаря», щоб той не втратив вiдчуття реальностi i щоб не виникало бажання у тренерiв якось полестити тобi i поставити його на гру. Я думаю, це прекрасний приклад! За Ранета, за правильне виховання наших дiтей!

Так вiн i викрутився тодi, але проблема обiзначилась. Наче хтось впустив на пiдлогу мiцну вазу – рiч не розбилася, але трiщинки пiшли по всiй поверхнi. Всi зрозумiли, що Хазяiн не жартуе – краiну вiн плануе передати сину. Про це говорили навiть не його тости, а тихi, але дуже агресивнi дii «сiмейних» бiзнес-структур: Дантист разом iз сином генерального прокурора, своiм товаришем, – тепер головою Нацбанка Гарбузом, Куркою, бiзнесменом, що виник невiдомо звiдки i вiд кого, iншими наближеними мiнiстрами i бiзнесменами, почали стрiмкий наступ на бiзнес-iнтереси майже всiх великих гравцiв по всьому бiзнес-фронту.

Не чiпали вони хiба Ранета i Юрка Горлiвського – двох найнебезпечнiших людей краiни, про силу i впливовiсть яких вони знали не з газет. У 2015 роцi маячили вибори президента, i потрiбнi були люди, на яких вони спиратимуться в запеклiй боротьбi за владу. Також трохи осторонь стояли брати Збруеви – хитрi, сильнi i цинiчнi. Вони вмiли будувати системи i зарекомендували себе вiрними людьми, що не бояться взяти на себе вiдповiдальнiсть в публiчнiй сферi, прийняти удар на себе. Але всi вони, як один, остерiгалися того, що Дантист порушить всi домовленостi i займеться передiлом сфер впливу, просто викине iх за борт, наче старий мотлох. Що наразi вже потроху i вiдбувалося. І два мiльярди, спочатку красиво вiджатих у «Нафтогазу» Кардашем, а потiм заблокованих «сiм’ю», – тому яскравий приклад.

Хазяiн нарештi дiйшов до своiх улюблених пенькiв, що стали знаменитими пiсля репортажiв по телебаченню, коли вiн, послухавшись Ганю, запустив у Мiжрiччя журналiстiв. Що смiшного в тому, як вiн стрибав? Хазяiн щиро не розумiв. Ну, стрибае людина по пеньках, це дуже корисна вправа для нiг i тулуба, i що смiшного?! Вiн примiрився до першого пенька i стрибнув, впевнено став на ноги, перегрупувався i безпомилково, задоволений власною вправнiстю, пострибав по пеньках далi.

«Конференцiя з европейцями, – думав вiн, – мае вiдбутися за два мiсяцi, в серединi листопада. Чому вони такi недалекогляднi? Чому так беззастережно вiрять в усе, що вiн iм обiцяе? У чому пiдступ? Як можна так жити?! Як вони взагалi з таким пiдходом до життя здобули своi статки, своi держави, мiста, будинки, заводи, медицину, футбол та все iнше?»

Весь досвiд його власного життя говорив про те, що чеснiсть – доля лохiв, тобто простакуватих невдах, обдурити яких – законна справа будь-якого чоловiка, що себе поважае. Саме це вiн i збирався зробити – надурити всiх. І своiх, i чужих, за винятком, звiсно, тих, хто все придумував i органiзовував. А потiм…

Потiм на нього очiкувало життя в свое задоволення тут, у Мiжрiччi.

Тут вiн почувався вiльно, начебто саме це мiсце природа i доля спецiально створили для нього. Що й не дивно – з перших вiдвiдин стало зрозумiло, що саме тут мусить бути його житло, саме тут його мiсце пiд сонцем. Кiнцевий пункт призначення. Та й сама iсторiя Мiжрiччя говорила про це: першу резиденцiю заснували тут на мiсцi стародавнього Спасо-Преображенського монастиря. Як то кажуть, сам Бог велiв – iз страхом Хазяiна перед невiдомим i нездоланним, жахом смертi, з його-то звичками лiтати на Афон i отримувати там черговi благословення вiд монахiв! Тут святе, намолене мiсце, якого вiн буде вартий, коли виконае мiсiю по з’еднанню двох братнiх народiв, тобто, вибачте, повернення частини народу, що заблукала, в рiдний дiм, до витокiв. Монастир побудували ще в ХІІ сторiччi, а за радянських часiв, само собою, знесли, зрiвняли з землею; у 1935 роцi тут збудували перший комплекс вiдпочинку для керiвникiв республiки, за незалежностi комплекс, само собою, занепав. У 2002-му Хазяiн, коли став прем’ер-мiнiстром, шляхом нехитрих i вдалих комбiнацiй зробив тут свою резиденцiею, побудував будинок, а коли став президентом, то через пiдставнi структури (спасибi братанам Збруевим) приватизував 137 гектарiв землi. Буквально за рiк-пiвтора шаленими темпами на них вирiс клубний будинок «Хонка» (його улюблене мiсце вiдпочинку), можна сказати, що головний палац, гостьовий будинок («будинок Путiна», як називае його Гусляков через те, що там побував сам Володимир Володимирович, якому Гусляков преклонявся наче божеству), дебаркадер «Галеон», спорткомплекс, спа-центр, гольф-клуб, яхт-клуб, гараж, де вiн розмiстив свою улюблену колекцiю автомобiлiв, зоопарк – там вiн особливо любив спостерiгати за страусами, кiнологiчний центр, величезний парк зi штучними озерами, мiстки, скульптури i т. д. Куди там маеткам украiнських гетьманiв, мiльйонерiв або секретарiв Центрального Комiтету Комунiстичноi партii, вiн «зробив» iх усiх! Сам Рокфеллер мiг би позаздрити! І якщо вiн мав колись вiддати краiну в управлiння комусь iншому, то цi 137 гектарiв будуть тiльки його приватною краiною, яку вiн нiкому нiколи не вiддасть. Вiн заслужував на такий приз, без сумнiву.

Єдина проблема, що стояла перед ним: коли цим всiм користатися? Коли грати в гольф? Насолоджуватися поiздками на автомобiлях? Милуватися страусами? Їздити на полювання в Заповiдник? На все це потрiбен час, а час йшов на управлiння краiною, точнiше на пiдготовку передачi територii пiд управлiння. Вiн планував вiдiйти вiд справ пiсля виграних виборiв 2015 року – зробити прем’ер-мiнiстром сина, а самому зайнятися, нарештi, впритул кабанами, страусами i тiею, хто приходить тепер до нього вечорами у лiжко. Так сталося, що тепер з дружиною – тихою, вiрною, безшумною жiнкою – вони жили порiзно. Син вирiс, тесть помер, а бiльше iх, кiнець кiнцем, нiчого i не пов’язувало, хоча ставився вiн до своеi жiнки з повагою, проте, i повага мала своi кордони, бо вiн мав своi бажання, i гадки не мав, щоб iх стримувати. За усiма ознаками Хазяiн ставав дуже особливою людиною, можна сказати, iсторичною постаттю. І якщо вiчнiсть була йому гарантована, то, значить, i саме життя потрiбно прожити на повну, як i годиться постатi iсторичнiй.

Інколи вiн з сумом вiдчував себе самотнiм i винуватим перед сином i дружиною, тож вирiшив, що мусить якось загладити провину перед ними. А що може бути найкращим подарунком для матерi? Саме так – бачити свое дитя успiшним i щасливим. Таким вiн i зробить його – першою людиною в краiнi, а сам залишить за собою роль верховного суддi, до якого будуть приiздити або за особливими порадами, або за вирiшенням складних розбiжностей. Тут iхнi iнтереси збiгалися повнiстю, кожен отримував те, що хотiв i на що заслуговував.

Хазяiн набрав по мобiльному сина:

– Ти коли зможеш заiхати? Лiтак о шостiй сiдае? Чекатиму! – поклав слухавку в кишеню i рушив до Хонки. (А коли йшов, з посмiшкою згадав, як заклякли вiд здивування i народнi депутати, i суддi, i члени Центральноi виборчоi комiсii, коли вiн пiд час iнавгурацii, замiсть повернути посвiдчення президента, засунув документ у внутрiшню кишеню.)




6


На роботу в перший день пiсля вiдпустки Саша прийшла у футболцi з оригiнальним принтом: трафарет Хазяiна з червоною крапкою посеред лоба. Автори трафарету – два зовсiм молодi хлопця – отримали за цей малюнок по кiлька рокiв в’язницi, тож Саша вирiшила, що треба iх якось пiдтримати, хоча б таким чином. Олексiй Петрович, начальник юридичноi контори «Коротенко i К», спочатку не звернув уваги на ii зовнiшнiй вигляд – насправдi вони мали купу роботи, але потiм, очевидно, за пiдказкою секретарки Олени Янiвни, яка не дуже любила Сашу, зняв окуляри i нарештi покликав на розмову.

– Сашо, – сказав, як завжди, розважливо. – Ти ж знаеш, я цього… – Начальник мляво помахав у бiк трафарету Хазяiна рукою, – урку сам терпiти не можу. Але ми на роботi, тож, будь ласка…

– Не можна на роботi так ходити? – уточнила Саша.

– Ну, по-перше, незалежно вiд малюнкiв на футболцi, у нас iснуе певний дрес-код. Вiн досить демократичний, як на мене, тож варто його дотримуватися. Маемо солiдних клiентiв… ну, ти сама розумiеш…

– Так, ясно, – Саша кивнула головою. – А от…

– …але справа не тiльки в роботi. Я дуже, чисто по-товариськи, не рекомендую тобi носити цю футболку деiнде.

– Чому? – здивувалася Саша.

– Задля безпеки, – Олексiй Петрович постукав пальцями по дереву стола. – Повiр менi, часи йдуть вельми скрутнi. В столицi тепер наймоднiшi – автомобiльнi номери з Донецькоi областi.

– Ви щось знаете? – запитала Саша. Олексiй Петрович, зважаючи на перелiк клiентiв, з якими вiн мав справу, завжди щось знав.

– Ти про що?

– Ну… Про краiну. Про те, що станеться?

– Не турбуйся, тебе це не обходить, – посмiхнувся керiвник. – Просто знiми футболку… ха! – ляпнув себе долонею по лобi. – Я мав на увазi – не ходи в нiй, а не «знiми футболку»!

Саша засмiялася. Пiдсвiдомiсть, ясна рiч! Пiсля повернення з вiдпустки виглядала вона дiйсно неймовiрно привабливо, кожна клiтиночка ii тiла дихала свободою i здоров’ям, хоча сказати, що вона красива, навряд чи було можна. Але зараз вона просто сяяла, i навiть чоловiк нiяк не мiг насолодитися ii присутнiстю – дуже скучив, i з великими труднощами вiдпускав на роботу кожного ранку. Через кiлька днiв вiн мав iхати в Макiiвку, до себе на батькiвщину, там йому пропонували якусь роботу i заробiток, вiдмовлятися не мало сенсу, бо грошi в родинi зовсiм зiйшли на нiщо5.

Наступного дня Саша прийшла в контору вдягнута, як завжди, по-дiловому, поклавши в прання футболку з «хазяiном-вдовою iндуса», як висловлювався про неi Іван через червону цяточку на лобi. Вона не мала жодних претензiй до керiвника своеi юридичноi фiрми – вони ж не програмiсти якiсь, що ходять на роботу в рiзнокольорових драних шкарпетках i з немитими головами – такий стиль iм навiть личить, iнакше важко зрозумiти, як вони дають раду всьому тому безладу в комп’ютерах i програмах, та й на душi стае легше – такi розумнi, але ж, бачиш, бiдолашнi, чим доводиться жертвувати… – Нi, вони висококвалiфiкованi юристи, що мають дуже впливову i багату клiентуру, яка миттево реагуе на будь-яку дрiбницю.

Так, все правильно: бiзнес е бiзнес, i особистi полiтичнi уподобання не мусять муляти вимогливому оку клiента. Але щось всерединi не вiдпускало ii, противилося звичним рацiональним доводам, не вкладалося в звичнi нiшi, в яких ранiше вона почувалася затишно i де завжди можна було сховатися вiд нового знання про гидотний свiт, що ii оточував.

«Напевне, це тому, – здогадувалася Саша, – що нове отримане знання перевершуе собою все, що я знала ранiше про цей свiт. А можливо, воно стало, як то прийнято говорити, останньою краплею, що переповнило склянку». Так чи iнакше, але Саша не знаходила собi мiсця, i ii улюблений дiловий костюм видавався iй тепер тюремним одягом, який ii примусово змусили вдягнути, наче вона натягнула чужу шкiру, а та, справжня, залишилася вдома крутитися в центрифузi пральноi машинки, iнколи подаючи знаки червоною цяточкою на чорному трафаретi ненависноi пики з бiлоснiжноi пiни «Рекса».



Новим ii знанням, що так ii збентежило, став план маетку сину хазяiна – Дантиста. Тi двое чоловiкiв, якi заскочили ii, коли вона, наче Афродiта шпигунiв, виходила з пiни морськоi, тримаючи на витягнутiй руцi таки мокрий фотоапарат, виявилися милими будiвельниками, точнiше архiтекторами-прорабами. Вони помiтили вправи Олександри, якi вона виконувала навколо будiвництва з фотокамерою, тож, коли вона зайшла в море, вирiшили поцiкавитись, хто вона така i навiщо iй неприемностi. Чоловiки спочатку були налаштованi вкрай рiшуче i грiзно, але наскiльки ж чоловiча природа вразлива до напiвоголенного спокусливо-мокрого жiночого тiла! Побачивши Сашу в купальнику, вони вмить забули про своi претензii i розмову почали грайливо. Саша пiдтримала цю тональнiсть, розумiючи, що головне зараз – дiстатися одягу, а там далi як уже пiде.

Трохи обсохнувши, вона швидко вдяглася, одночасно вiдповiдаючи на рiзноманiтнi запитання, i навiть не вiдкинула пропозицiю випити кави чи чаю у найближчому кафе.

Кафе виявилось саме таким, якi Саша любила в Криму, – кримськотатарським, тому пiсля кави вона не вiдмовилася вiд шурпи i плову. Слово за слово, вiдчувши, що перед нею не охоронцi i не манкурти Хазяiна, а нормальнi люди, та ще й iз Киева, вона стисло виклала мету свого вiзиту – дiзнатися все про будiвництво i максимально зафiксувати на фотоапарат. З останнiм трапилися очевиднi проблеми, проте емоцiйнi враження перекривали цю невдачу. Зрештою, сюди можна було повернутися бiльш пiдготовленою, покликати журналiстiв тощо… Чоловiки, яких звали Анатолiй i Сергiй, уважно слухали дiвчину, попиваючи пиво, здавалося, що сказане нею iх мало хвилювало. Та й дiйсно, яке iм дiло до злочинноi влади? Вони тут працювали, заробляли грошi, i непоганi грошi, а от хто замовник, вони могли i не знати, та й яка, кiнець кiнцем, рiзниця? Якщо замовник – погана людина, то хай iз ним розбираеться прокуратура, чи не так? Їхня справа – будувати. Проте чоловiки знали, хто замовник, про що повiдомили Сашi: Дантист особисто контролював будiвництво, неодноразово тут бував, i, очевидно, великих симпатiй до нього будiвельники не мали. Зрештою, вони розплатилися за обiд, подякували за компанiю i попросили номер телефону: так, про всяк випадок.

Пiзно ввечерi Сашi на вайбер прийшов якийсь план. Ледь розiдравши очi, вона у темрявi намацала нудний телефон, що сповiщав про повiдомлення, розкрила його i довго не могла зрозумiти, що то за картинки iй надiслали з незнайомого номера. Вранцi прийшло просвiтлення – то був план маетку Дантиста. Дуже детальний, з усiма входами-виходами, комунiкацiями i навiть системою внутрiшньоi безпеки i сигналiзацii. Маючи на руках такий план, можна вiльно проникнути всередину i взяти там все, що захочеш. Це був щедрий подарунок в обмiн на кiлька хвилин спостерiгання Афродiти-шпигунки i неквапливий спiльний обiд. Значить, зачепила iх чимось, змогла достукатися до сумлiння, хоча вони ж просто говорили про ситуацiю в краiнi, про донецький клан, мафiю, «сiм’ю», про те, що краiна занепадае при Хазяiнi просто на очах. Значить, не одна вона так думала, не тiльки маргiнали-журналiсти чи опозицiя або заштатнi громадськi активiсти чи вузьке коло нацiонально налаштованоi iнтелiгенцii за чаркою горiлки це обговорювало. Проблема хвилювала значно ширше коло людей. Для неi це був сильний сигнал.

Тепер Саша сидiла в Киевi на роботi i думала, як мае вчинити з тим планом маетку Дантиста з мису Айя. Хороми там виростали на п’ять тисяч квадратних метрiв – для чого, для кого? Для однiеi людини? П’ять тисяч квадратiв заповiдноi кримськоi землi тiльки пiд фундаментом i дахом, а скiльки ще заховають за височенний паркан?

Пiдлiтковi жахи, що переслiдували ii колись, – що Крим перетвориться на суцiльнi вузькi дорiжки, огородженi величезними парканами, набували реалiстичностi, точнiше, сюрреалiстичностi. Фотографii справдi вийшли не дуже вдалими, проте на деяких можна було досить чiтко розгледiти i будiвництво, i башти, i дах будинкiв, i паркан.

Шкода, оптика не дозволила охопити всю грандiознiсть задуму проекта. Не обiйшлося i без сюрпризiв: на однiй iз фотографiй Саша угледiла пiд деревом якiсь мiшки iз трубами. Вона збiльшила зображення на екранi i з’ясувала, що це не труби, а… гармати, замотанi в мiшковину. Спочатку вона здивувалася: невже дiйшло до того, що охороняти маеток сина президента буде артилерiя, потiм розсмiялася – ну, це було б уже занадто! Роздивившись, прийшла до висновку, що тим гарматам – сторiччя пiвтора-два, не менше, де ж вiн iх взяв? Тож навмання кинула в пошук у Гугл «старовиннi гармати в Криму» i знайшла дуже цiкаве повiдомлення: нещодавно в Севастополi в Артилерiйськiй бухтi поцупили старовиннi гармати.

Отаке. Не може бути! В iнтернетi також висвiтилася стаття з мiсцевоi газети, в якiй патрiотична громадськiсть Севастополя переконливо стверджувала, що крадiжка тих гармат – справа рук британцiв, бо Велика Британiя з часiв перемоги в Кримськiй вiйнi виливае саме зi сталi саме таких трофейних росiйських гармат знаменитi «хрести Вiкторii». «Очевидно, – стверджувала севастопольська патрiотично налаштована громадськiсть, – у британцiв закiнчилися трофейнi гармати, от вони i вкрали нашi. А все чому так вiдбуваеться? Тому що зробили Севастополь вiдкритим мiстом! От коли був Радянський Союз, i мiсто було закрите для iноземцiв…» – ну, i далi в тому ж запеклому дусi.

Подiбнi завивання про СРСР Сашi нагадував вiдомий анекдот про недбалого студента, що для iспиту вивчив вiдповiдь лише на одне запитання – про блiх. Тягне квиток, перше запитання – коти. «Коти – це тварини, вкритi шерстю, – вiдповiдае студент, – в якiй водяться блохи…» Друге запитання – собаки. «Собаки – це тварини, що мають довгу шерсть, в якiй водяться блохи…» – вiдповiдае так само студент; нарештi, трете запитання у нього – риби. «Риби – це iстоти, якi не мають шерстi, але якби риби мали б шерсть, то в нiй би водилися блохи…» Тобто «патрiотично налаштована громадськiсть», незалежно вiд мiсця мешкання i теми, завжди говорила тiльки про блiх, що стрибали у них у головах. Але то пусте, так би мовити, рефлексii на задану тему – найцiкавiшими в статтi виявилися не слова, а свiтлини вкрадених гармат, що як двi краплi води були схожi на тi, що вона випадково сфотографувала пiд деревом у майбутньому маетку сина президента. Такий збiг видавався неймовiрним, неможливим – виходить, син президента для свого маетку вкрав iсторичнi гармати з набережноi мiста-героя?! Але скидалося на те, що це було правдою.

Правдою, що шокувала Сашу. Навiть бiльше, нiж тi два мiльярди. Тому що вкраденi для свого маетку гармати були не в якомусь там бандерiвському, чужому для кожноi клiтинки тiла й серця Дантиста, Львовi, а в рiдному за духом i суттю Севастополi, «мiстi слави росiйських морякiв»! «Яким негiдником потрiбно бути?!» – завдавалася риторичним запитанням Саша. І приходила до логiчного висновку: «Така людина здатна на все!»

Тож рiшення i дii, що слiдували за цим висновком, стали логiчним продовженням ii переконань. Вона мусила надати цим фактам розголосу, так вона вирiшила. Майданчик у соцiальних мережах для цього Саша мала, нехай йшлося просто про свою сторiнку, але iнших можливостей, виходу на медiа вона не мала. Може, воно й на краще, бо анонiмнiсть iй, наразi, поки що, гарантовано. І Саша взялася за пiдготовку матерiалу для оприлюднення. Без особливих сподiвань на те, що такi дii щось змiнять, але як завжди заповзято.




7


Зазвичай вони зустрiчалися подалi вiд людських очей. Навiщо дратувати публiку? Чутки чутками, але давати iм пiдтвердження вкрай нерозумно. Тому пропозицiя Лавочкiна здивувала мiльярдера, проте вiн довiряв розуму i чуйцi партнера i не став вдаватися по телефону в деталi, чому саме зараз вони мусять змiнити формат спiлкування. Не публiчний i завжди дуже обережний голова адмiнiстрацii президента запропонував зустрiтися на баскетболi.

На вiдкриттi сезону очiкувалося багато вболiвальникiв i преси – грав чемпiон краiни, команда, яку вони обидва пiдтримували коштами, президентом якоi був уславлений баскетболiст, олiмпiйський чемпiон i, водночас, партнер по бiзнесу, вiдповiдно, i полiтичнiй партii. Баскетбольна команда виконувала роль рекламноi вивiски, проте, незважаючи на легiонерiв – iноземних гравцiв, переважно американцiв, яких для пiдсилення складу залучав менеджмент клубу, обходилася порiвняно дешево, не в приклад футбольному клубу «Динамо», який наполегливо попросили взяти пiд фiнансове крило вiд самого Мордвинчука.

Чиновник i олiгарх уважно дивилися на майданчик, на якому пiд ритмiчну музику скакали дiвчатка з групи пiдтримки. Гра ще не розпочалася, але зал заповнився майже вщент, всi очiкували цiкавого протистояння, вболiвальник скучив за баскетболом. Але якби хтось зараз запитав у цих двох, iз ким гратиме iхнiй клуб, то навряд чи отримав би чiтку i пряму вiдповiдь – цих високоповажних людей хвилювали цифри зовсiм iншого порядку i команди зовсiм не спортивного гатунку.

– Чому ми тут? – Кардаш нервував, але не подавав вигляду. – Щось трапилося серйозне?

Лавочкiн ледь помiтно кивнув головою. Музика перестала звучати, i Лавочкiн чекав, поки диктор оголосить склади команд. Нарештi прозвучала стартова сирена, трибуни враз зашумiли, i таким чином дали змогу продовжити розмову.

– По-перше, тут нас навряд чи зможуть записати… ну, ти зрозумiв мене.

– А як же…

– Зараз i мене, i тебе «контора» пише скрiзь, де тiльки може. Май це на увазi. Так що тут найнебезпечнiше мiсце, такий галас стоiть…

– У чому причина? Знову Дантист щось придумав?

– Придумав. Обiбрати нас до нитки. Тобто це i е «по-друге» i найголовнiше: вiн наклав лапу на тi два мiльярди з «Нафтогазу»…

– Якого бiса?! – Кардаш аж пiдскочив iз мiсця. У цей момент гравець його команди, багаторiчний капiтан i символ клубу, бездоганно виконав блискучий трьохочковий кидок, i вболiвальники пiдiрвалися на ноги, вiтаючи свого улюбленця, i збоку здалося, що олiгарх також щиро радiе успiху спортсмена разом iз вболiвальниками.

– Це ж наш кейс, ми домовлялися!

– Очевидно, Хазяiн знае про це, бiльш того, наскiльки менi вiдомо, це особисто його рiшення – пiдрiзати нам крила. Тепер вiн вважае, що все мусить належати Дантисту. Той особисто керуе процесом вiджиму. СБУ й iншi силовики тiльки виконують команди, сприяють тому, щоб ринок газу i нафти захопили фiрми Курки. Ти ж знаеш, вони все завозять через кордон без жодного мита. Це неймовiрнi грошi!

Кардаш опустив голову. Його команда якраз тiльки що пропустила кiлька результативних атак поспiль, i публiка в залi принишкла.

– О, нас знiмають! – наче зрадiв такому факту Лавочкiн. – Посмiхнися iм!

Кардаш, на обличчi якого не здригнувся жоден м’яз, прошипiв, не розкриваючи рота:

– Дай iм команду стерти запис! Ти ж це можеш.

– Навiщо? – здивувався Лавочкiн. – Я сам попросив iх зняти i показати нас увечерi у новинах. Все оплатив, кожну секунду ефiру.

– Що, все настiльки погано? – Кардаш саркастично посмiхнувся i розвiв руками. В його розумiннi реальнiсть ставала безнадiйно поганою тiльки тодi, коли тебе показують в новинах. Тобто, якщо ти змушений стирчати в «ящику», значить, справи твоi по-справжньому кепськi. Гiршого i бути в життi не може, коли ти «свiтишся» на публiку.

Вболiвальники також незадоволено загудiли – суддя, на iхнiй погляд, прийняв чергове несправедливе рiшення на користь суперника. Якби протягом матчу хтось невiдступно споглядав за олiгархом, то у нього б склалося абсолютне враження, що Кардаш всiм серцем вболiвае за свою команду, настiльки синхронно спiвпадали емоцii на майданчику i навколо нього й емоцii та дii олiгарха. І така людина у залi була. І саме зараз докладала Гуслякову по мобiльному телефону про перебiг подiй в ложi почесних гостей:

– Сидять… Про щось говорять… Нiчого не чутно, дуже шумно тут, баскетбол… баскетбол, кажу, дуже багато людей, вболiвальники кричать. Нi, вони не замовкають, а коли замовкають, тi також мовчать… Що роблять? Ну, вболiвають.

Здалеку Кардаш був чимось схожий на французького актора Жана Рено, точнiше, якщо трохи напружити уяву, то можна було б сказати, що вiн – старший брат того знаменитого iспанського француза: значно сивiший, гладкiший, нижчого росту, але щось спiльне в зовнiшностi цi незнайомi i далекi за iнтересами i мiсцем проживання люди таки мали.

Кардаш походив iз багатодiтноi родини, що жила в глухому селi Захiдноi Украiни, в мiсцях колись масового проживання евреiв, – до намагання нацистами «вирiшити питання остаточно» на початку 40-х рокiв минулого столiття пiд час Другоi свiтовоi вiйни. Яким чином юнак потрапив у високi сфери великоi полiтики, як став мiльярдером i головним постачальником газу в краiну, мало хто знав. Проте ще менше людей хотiло про це знати, тому що мало кого надихала доля тих, хто цiкавився цим делiкатним питанням i таки щось дiзнався. Ходили чутки про мiцнi зв’язки Кардаша з росiйською мафiею – такими, наприклад, вiдомими персонажами, як покiйний Япончик або ще й досi вельми живий Сева Могилевич, що уславилися в незабутнiх лихих дев’яностих. А ще чутки про мiцнi зв’язки з нинiшньою кремлiвською верхiвкою, що в свою чергу, iсторично була пов’язана з корпорацiею дiлкiв-цеховикiв, i, звiсно ж, «крадiями в законi», керiвниками спецслужб i партiйним апаратом комунiстичноi партii Радянського Союзу. Це те, що зазвичай називали одним простим коротким, наче пострiл iз глушителем, словом «мафiя».





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/n-koval/groshi-ch-1-siziy-svitanok/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения